Розділ «LIII»

— Що «або ж»? — Свiтлана нервувала дедалi бiльше.

— Або вiн вислизне сам, якщо ще зацiкавлений у власному зникненнi.

— Отже, ви стверджуєте, що Чумак живий… — уперше за всю розмову Свiтлана подивилась менi в очi.

— Звiсно, панi Свiтлано! — розцвiв я. — До вас ще не дiйшло? Звiсно, стверджую. Але якщо це для вас не новина i вам не цiкаво…

— Ви плетете таку нiсенiтницю, — похитала головою вона. — Менi надзвичайно цiкаво. Я не вiдмовляюсь i хочу з вами спiвпрацювати. Але ви мусите надати докази, що знайшли його. Iнакше нi з вами, нi навiть зi мною на телеканалi говорити не схочуть. Ви розумiєте це? Ви знаєте, скiльки коштує година прямого ефiру? Ви уявляєте, що свiтить менi, якщо це виявиться «булькою»?

— Ще недавно ви готовi були днювати i ночувати зi мною у прямому ефiрi, — вiв своєї я. — Що змiнилось тепер? Яка причина? Чи не у тiм, що не купився на вашi одеськi штучки?

— Господи… — вона безсило похитала головою. — Анатолiю! У вас геть чисто шарабани поїхали! Очевидно через те, що хтось почав ставати вам на хвіст. До чого тут я? Ви поводитесь як дитина i ставите мене у дурне становище! Менi набридли вашi iдiотськi iгри! Ви блефуєте i я це бачу. Тiльки не можу збагнути, чого добиваєтеся.

— Ви самi себе ставите. — I мiй терпець також почав уриватися. — Послухайте мене, Свiтлано. Уважно послухайте. Я знаю, що ви знаєте, де вiн. Для мене це встановлений факт. Зрозумiли? I враховуючи, у яку халепу я потрапив, менi тепер нiчого не залишається, як iти напролом. Тепер ви для мене — єдина ниточка, яка веде до нього. Ба бiльше, для мене факт, що ви замiшанi по вуха у його зникненнi. Мене покинули усi, але я маю розум, руки i, уявiть собi, детективну агенцiю. А найголовнiше — забув сказати, багато дуростi у головi. I я не вiдпущу вас. Переслiдуватиму доти, доки не розкрию, у чiм справа. I тодi вiддам вас у руки правосуддя. А почну з того, що розповiм на всю країну те, що знаю на даний момент. На iншому телеканалi. Сьогоднi. I сьогоднi ж передам усе, що маю, слiдчому. Хiба мене встигнуть прибрати з другої спроби. Проте зробити це ще добу буде не так легко. Втiм, як бажаєте. Я пропоную вам змову. Моя вимога така: ви розповiдаєте менi усе, що знаєте, правду. I показуєте Чумака — це обов'язково.

— Чумака?! — Свiтлана вигукнула це так, що мiг би почути й сам зниклий письменник. — Ви ж щойно переконували мене, що знаєте, де вiн! Ви ж збиралися вести до нього знiмальну групу. А тепер я маю вам його показати?! Анатолiю, здається, ви почали конкретно «блудити».

— Та нi, — стримано посмiхнувся я. — Усе контролюю. Я ж не казав, що знаю, де вiн, пригадайте. Казав тiльки, що розкрив його таємницю. А координати — це справа часу. Гадаю, кiлькох днiв, не бiльше.

— Ви ще й авантюрист, шановний… — похитала головою вона.

— Так от, щоб координати Чумаковi не вiдкрилися привселюдно, — вiв я, — ви показуєте менi його вже. Натомiсть обiцяю, що судитиму вас сам. А мiй вирок, як ви розумiєте, буде м'якшим. За будь-яких обставин. Що я можу взагалi, якщо поміркувати? Отож вирiшуйте. I вирiшуйте вже. Мене чекають.

Вона навiть не поворухнулася. Мовчав i я. Хвилини тяглися. Вiдчуття було таке, наче тицьнув пальцем у небо.

— Усе, їдемо.

Повернув ключ у замку i взявся за кермо. Охоронець елегантно вiдчинив панi дверцята. Свiтлана продовжувала сидiти нерухомо. А потiм нарештi промовила:

— Ви знаєте, коли я уперше з вами стикнулася, то зразу побачила, що ви людина важка i незручна. Але про те, що ви манiяк, якось не думалося.

— Ваша справа, ким мене вважати, — знизав я плечима. — Ви також менi не симпатичнi як людина. Але зараз для мене має значення лише одне — ви обманювали мене. Рiк тому ви були з Чумаком упродовж трьох днiв у степу поблизу села Гамари. Є там таке вiдлюдне мiсце. Ви знаєте. Ви були з ним там. Пiд проливним дощем. Приїжджали туди до нього. Саме там вiн передав вам зошит з недописаним романом, який ви потiм вiддали менi, збрехавши, що вкрали його значно пiзнiше!

— Так це все ви по зошиту встановили? — iстерично гиготнула Свiтлана.

— Не має значення, — розвiв я руками. — Головне, що встановив. Вашi з ним «бермудськi» подорожi — факт. I пес-двiйник, здобутий обманним шляхом у Києвi, також ваша робота. Усе. Цього достатньо, щоб я став манiяком i почав переслiдувати вас. Не буду пояснювати вам, як встановив це. Професiйнi секрети, знаєте. Але я не телепень. I тепер буду головним джерелом ваших проблем. Як i ви моїх, до речi. Отож усе справедливо.

Я бачив її розгубленiсть. Вона пробивала крiзь зовнi незворушний вигляд цiєї жiнки, хоч як вона прагнула затиснутись i сховати її. А ще сумнiви, вагання. На початку нашого спiлкування Свiтлана задiяла усi необхiднi механiзми захисту. I поводилася вiдповiдно. I усi зусилля спрямовувала на те, щоб не бути викритою, не потрапити до якоїсь з моїх хитромудро розставлених пасток. Тепер її поведiнка змiнилась, а система захисту почала давати збої. Свiтлана паралельно думала про щось iнше! Я бачив це! Її висновки, вiдповiдi вже не були чiткими i народжувалися значно повiльнiше. Воно й не дивно. Навiть така розумна голова, не могла одночасно вирiшувати кiлька завдань, обдумувати кiлька проблем.