Розділ «LII»

— Купiть собi машину гiдну, — здивувався Антонюк. — А оце дрантя нiмцевi повернiть. Хай їздить. Ось! I з охороною ще день можете «вишивати»! Круто так. Усе заплачено, фiрма грошей назад не поверне. Так що їздiть до пiслязавтра з «церберами», нехай працюють!

— Ви не зрозумiли, — ледве стримуючи лють, пояснив я. — З надбаннями слiдства. Мого слiдства. Iнформацiєю, яку я зiбрав i якою володiю. З нею що робити?

— З нею? Можете собi залишити. На пам'ять. Усi вiдомi люди на старiсть пишуть мемуари. От i використаєте. Ви ж будете найвiдомiшим детективом сучасностi, принаймнi у нашiй країнi. А писати, я чув, умiєте.

— Дякую, — промовив я, забираючи грошi i свої примiрники документiв. — Було приємно спiлкуватися.

Хлопцi з охорони, що пропустили повз вуха Антонюковi заштрики, мовчки рушили за мною.

— Не п-поня-ав… — почулося позаду. — Анатолiю, ну як же так? Не по-людськи якось! Та й причини… ви ж самi хотiли знати!

— Толю! — чулося, як Андрiйович з гуркотом пiдхоплюється зi стiльчика. — Толю, зачекай!

Я лише пiдняв руку на знак вибачень.

Андрiйович наздогнав мене аж надворi.

— Ну, ти даєш… Можна iнфаркт дiстати — за тобою бiгти… чекай… дай вiддихатися… Толю… Та стань ти накiнець, бляха-муха!

— Уже стою! — вiдрапортував я, вiдчиняючи дверцята джипа. — Нiмець нехай сам за ключами приїжджає. Я пiшки додому не пiду. Не було такої угоди. Нiде не записано!

— Толю! Зажди… Слухай мене. Iдемо, повернемося. По сотцi вип'ємо, це не завадить. А хрін цей зараз нiмця додому потягне — ти ж бачиш, гiсть зовсiм нiякий, ляже ось-ось. А ми залишимось i спокiйно поговоримо. I Прокопчук пiдiйде, казав. Є про що.

— Не хочу, — вiдрубав я. — Кажiть тут, як маєте що. А по сотцi — нi. У мене завтра день напружений.

— Чого раптом? — не зрозумiв Андрiйович.

— Як чого? Хiба детективну агенцiю лiквiдують?

— Нi, звiсно… — розвiв руками той. — Хто ж може лiквiдувати? Твоя вона…

— Ну от, треба працювати.

— А… у тебе що, i клiєнти вже є?

— Я сам тепер буду своїм клiєнтом. Ясно? Он, — я витяг i потрусив грошима, — бабла вистачає, щоб оплатити.

— Придурок! — визвiрився колишнiй шеф. — Дурня кусок! Не навчило тебе попереднє життя! Ану, сiдай у машину! Сiдай, кажу!