Розділ «LII»

I не чекаючи, вiн усiвся на пасажирське мiсце. Менi нiчого не залишилось, як сiсти за кермо.

— Толю… Дорогенький мiй Толю! Ти послухай раз старого дурного начальника, нехай навiть колишнього. Їдь додому i виспись. Поки охорона при тобi. А завтра зрання iди до Свiтлани i знiмися у передачi. Розкажи, як ти шукав i що знайшов. I повiдом, що пса знайшов Чу-ма-ко-во-го i тепер сам їздитимеш з ним на полювання, оскiльки панi Олена на нього не претендує. Зрозумiв? А усi, як ти кажеш, «надбання» ти вже передав слiдству. О-фi-цiй-но-му! I зробив ти усе, що мiг, i бiльше нiчого зробити не в силах. А вiд управлiння приїде слiдчий у справi майор Прокопчук i це пiдтвердить. I подякує тобi привселюдно за плiдну спiвпрацю. А от тодi сиди вдома i чекай нових клiєнтiв. Повiр, пiсля такої реклами вони не забаряться.

— Ясно… — промовив я, даючи зрозумiти, що запитань бiльше не маю.

— Що тобi ясно?! — знову скипiв Андрiйович. — Ти знаєш вiд кого виходить iнiцiатива припинення твоїх пошукiв? Вiд Камiнського. А Камiнський хто? Камiнський у даному випадку те саме, що й Гладкий. А Гладкий — це «Надiя країни». Ти добре зрозумiв мене, турку? Гладкий — надiя! Нашої довбаної країни! Структура, яка за теперiшнiх часiв може гнути що хоче i куди хоче. I якщо Гладкому потрiбне термiнове припинення твоїх пошукiв, отже — змiнилася ситуацiя i з'явились iншi iдеї. А у нашому вiдомствi, я сподiваюся, ти не закiнчений придурок i я можу тобi це сказати… Так от, у нашому вiдомствi шепiт такий пiшов, причому конкретний шепiт, начебто знайшли Чумака. Однi кажуть самого Чумака, iншi — машину зi слiдами його загибелi… Словом, точно нiхто нiчого не знає. I займається цим знаєш хто? Клепарський особисто. От хто. А Клепарський позавчора був знаєш де? У Вiнницькому обласному вiддiлi. I у Вишгородському райвiддiлi. I по району їздив. Кiпiшу стiльки було, що й до нас докотилося. I я гадаю, був вiн там не просто так. Ти ж у тих мiсцях добряче «нарив». Не знаю, там пропав Чумак чи нi, але тепер, якщо фабрикувати щось, то там стопудово зручнiше. Ну от i думай. Якщо такi сили зацiкавленi, то злiплять будь-що. Звiсно, те, що влаштовуватиме «тих». I пiсля цього… якщо не дай Бог… ти викинеш щось таке, що не вписуватиметься у вибудовану систему… Ти розумiєш? Зникнеш, як в електром'ясорубцi. Так зникнеш, що нiяка, курва, генетична експертиза потiм не встановить, де з тебе фарш, а де не з тебе! Ти зрозумiв, бовдуре?!

Андрiйович, який сидiв весь час нахилений до мене, зрештою вiдкинувся на спинку i перевiв подих.

— …i я гарантую тобi, що у випадку, якщо зробиш так, як я кажу — нiчого тобi не загрожуватиме. Можеш смiливо без охорони по усiй країнi як Чумак швендяти. Не вигiдно їм буде прибирати попередника, щоб сiяти сумнiви щодо власних здобуткiв. Так що пiди, привселюдно скинь вантаж непотрiбний i живи спокiйно. I мою стару совiсть не «вантаж», i без того тяжко. Чорти б його… Час на пенсiю…

Дверцята зачинилися так тихо, нiби вiн вже й не мав сили пiсля усього, що робив упродовж години, аби переконати мене. Дуже повiльно, десь на задвiрках свiдомостi я починав розумiти. Поступово починав. Звiсно, Андрiйович мав рацiю. I тепер я вже iншими очима дивився на подiї останнього дня, знаходив їм iнше трактування. Он що означало перебування Прокопчука у Вишгородi! Он що, виявляється, означала поїздка Свiтлани до Гнiдичiв. I не мiй дзвiнок до людини, яка негласно забезпечувала мене даними через мобiльного оператора, послужив пусковим моментом. Зовсiм нi. Увечерi напередоднi їй запропонували поставити пiдпис пiд документом, який зараз лежав у моїй тецi. А отже, одразу вона зрозумiла, що заварюється «щось таке». А у неї, хоч i настали нелегкi часи, також були знайомства в рiзних гiлках влади, як i в органах внутрiшнiх справ. Послуги вiдомих журналiстiв потрiбнi усiм. Тому iнформацiю, яку менi щойно «злив» Андрiйович, Свiтлана здобула ще ранiше. Вона швидко збагнула, чого Клепарський, керiвник такої структури, генерал, другу добу товчеться у Вишгородi, поблизу мiсця начебто зникнення Андрiана Чумака. От i рвонула зi своєю знiмальною групою туди. А я гадав — Чумака попередити… Напевно, i зараз «риє землю» вiд душi, використовуючи усi зв'язки, а також власну чарiвнiсть. А у тому, щоб тримати i далi руку на пульсi механiзму пошуку письменника, вона зацiкавлена неабияк. Хай там що, я продовжував вiрити у це.

I вже зовсiм пiзно, увечерi, я отримав ще один «подарунок», цього разу доволi приємний. Телефонували хлопцi, якi ще зранку поїхали до Києва. Нiна Василiвна упiзнала високого чоловiка з вусами, зображення якого показав їй Сергiй. Це був телеоператор «Мрiї-ТБ» Костянтин Павличенко, який вдерся тодi разом зi Свiтланою на мою сходову клiтинку. Щоправда, прийшовши по Мажора, вiн був без вусiв i мав iнакшу зачiску.

Це був повний розпач. I я вже не вiрив, що завтра зранку пiдведуся з працездатною головою i новими iдеями. Час «зливати воду». Останнiм бажанням було зателефонувати Оленi i «подякувати» за «пiдтримку». Але навiщо? Що вiд неї залежало? А отже, навiщо зайвий раз псувати нерви жiнцi, яка намагалася не належати до «усiх»?

Я постелив Валентину у сусiднiй кiмнатi, хоч вiн i вiдмовився категорично, а сам зачинився на ключ у своїй, розумiючи, що також спати не зможу. Була друга година ночi i життя за вiкном давно заспокоїлося. Бiля джипа Густавссона примостився один з «Туксонiв» охоронної фiрми i у ньому також не спали. До закiнчення наступної доби вони мали мене охороняти. Ще двадцять двi години. Купа часу.

Притуливши напiвнахиленого стiльчика до зачинених дверей, я все-таки вмостився на диванi i поклав пiстолет поруч iз собою. Зайвi перестороги. Хоча б тому, що не захиститися вiд м'ясорубки, яку так художньо змалював Андрiйович, пiстолетом з гумовими кулями.