Розділ «XLI»

— Якраз членський квиток мисливського товариства. Такий самий, як у чоловiка був усе життя. Я ж знаю. Валя просив мене — обов'язково тiльки мисливцю вiддати.

— То там… i прiзвище було! — вигукнув я. — I ви його, звичайно, не запам'ятали.

— Не запам'ятала… — зiтхнула жiнка. — Але… Я ж записала! Ще подумала, щоб колись зателефонувати потiм, запитати як, що. На клаптику записала.

— Господи, Нiно Василiвно, i ви тiльки зараз про це говорите?! — у мене мало не вiдiбрало мову. — Ми пiвдня з вами «веселi картинки» дивимось, а ви мовчите, знаючи хто вiн такий?!

— Ну що я зроблю… — розгубилася вона. — Стара. Зовсiм голови не маю.

Ми витягали шухляди i перетрушували залежi документiв — старих i нових, рiзноманiтнi квитанцiї, корiнцi, нотатки.

— Отак-от другий раз сама щось шукаю i думаю — клала чи тiльки збиралась… — бiдкалася пенсiонерка.

А я усе дбайливо складав назад, передивляючись кожен папiрець, i молив Бога, щоб це їй не здалося.

— Ось, ви знаєте… здається, цей.

Папiрець був зачовганий, але запис простим олiвцем виглядав свiжим. Замостяк Василь Макарович, а поруч шестизначне число — 315866.

— А ви упевненi, що це вiн?

— Упевнена, точно! — радiла жiнка. — Он, бачите — номер посвiдчення записаний. Сама не знаю, навiщо. Так переживала, щоб Мажора надiйнiше прилаштувати.

Це був номер так званого мисливського квитка, за яким людину можна iдентифiкувати не гiрше, анiж за паспортом. Руки тремтiли вiд азарту, коли я набирав телефон Сергiя. Усе складалося надзвичайно просто. Лишилося тiльки дiстатися до спискiв членiв товариства мисливцiв та рибалок. I тодi я знатиму, хто пiвроку тому отак вишукано «чудив» у володiннях Василя Венцеля.

— Нiно Василiвно, — знову почав я. — А ви упевненi, що це було мисливське посвiдчення?

— А ви гадаєте, я зовсiм у маразмi? — з докором промовила вона. — Та я у цих справах бiльш нiж будь-хто! Сорок рокiв ми з Валею прожили i я оте все щодня чула — патрони, пижi, рушницi… I документи, звiсно! Нового типу був квиток його. У зеленій палiтурцi. Такий, як Валя десять рокiв тому отримав, коли старого зразку поголовно мiняли. Саме зелений, мисливський, бо є ще рибальський. Той синiй.

Ця жiнка мала неабияке поняття у подiбних справах.

— Нiно Василiвно, а фотографiю ви бачили? — запитав я.

— А як же. Валя просив, щоб точно. Мисливцю. Усе звiрила. Вiдповiдала фотокартка. Схожий був.

Ось як усе оберталось. А я ламав голову над «бермудськими» загадками! Дiйсно, якби все це замислив сам Чумак, то, напевно, проколiв було б значно менше. Ну нехай письменник не мiг покинути на болотi улюбленого пса, це ясно. Ну нехай шкода було дорогої машини, яку також для достовiрностi можна було б кинути iз розчиненими дверцятами i швидше за усе нiкуди б вона не пропала… Нехай. Але можна ж було покидати бiльше своїх речей, одну з рушниць зрештою, не найцiннiшу, а їх у Чумака було аж чотири! Запаску вiд джипа! Човен надути i кинути на березi. Що таке зайвий гумовий човен для людини, яка замислила настiльки неординарнi речi!

Та й мусив би Чумак передбачити, що «лiвого» пса мiг викрити Зварич! Нi, хоч як крути, а Чумак не мав припуститися таких дилетанських помилок.