Розділ «XLI»

А логiка не знаходила iнших варiантiв окрiм одного. Той, хто забрав Мажора, не дарма попросив ще й повiдець i куртку колишнього господаря — начебто, щоб пес краще звикав. I повiдець, i куртка, що належали, як тепер з'ясувалося, господаревi Мажора, до втрати якого пес ще не звик, мали надiйно тримати його якийсь час у хащах на болотi. А пiдкинули у куртку особистi речi Чумака, при цьому обравши мiсця, де реально був письменник перед самим зникненням з однiєю метою — спрямувати саме у це мiсце пошуки. Бiльше того, до неї припасували накладний комiр, взятий зi справжньої куртки Чумака, який i дав позитивнi результати при проведеннi генетичної експертизи. Той, хто дiяв таким чином, знав, що рано чи пiзно слiдами Чумака дiйдуть i сюди. I тодi знайдуть його речi та пса — геть здичавiлого. I навряд чи слiдство матиме реальну можливiсть встановити, що це Мажор, а не Джай, що зелена мисливська куртка не належить Чумаковi, у той час як на її комiрi залишки епiтелiю з шиї письменника, а у кишенях його речi з вiдбитками пальцiв.

Усе! Тепер для усiх Андрiан Чумак зник на «Бермудах», де вже не раз пропадали люди. I що далi?

Нiна Василiвна мовчки тиснула на клавiшi i на екранi комп'ютера тепер уже з'являлись вiдреставрованi судмедекспертами та фотошопом обличчя трупiв, знайдених упродовж останнього пiврiччя, а також чоловiкiв, зниклих безвiсти. Бо ж того, хто забирав Мажора, в принципi могли прибрати замовники цiєї акцiї, як непотрiбного свiдка. Тому належало зазирнути i до цiєї картотеки. Але нашi зусилля були марними. То що ж далi?

А далi знову ж таки залишались тi самi два варiанти.

Перший — якщо Чумак сам запланував своє зникнення i придумав для мене та й усiх iнших цей хибний слiд. Могло таке бути? А чому ж нi? Талановитий письменник-детективiст, надiлений логiкою i дедукцiєю, зi спецiальними знаннями у галузi кримiналiстики. Хто як не вiн мав передбачити хiд розслiдування? Хто як не вiн мав найкраще знати, як заплутати слiди, щоб не знайшли його? I тодi хтось за його замовленням знайшов i забрав у Нiни Василiвни Мажора, щоб потiм влаштувати цей «зал декорацiй» у «Бермудах». Адже покинути у хащах задля досягнення цiєї мети свого Джая Чумак не мiг — я був певен. I тодi ця людина є його спiльником i мала бути у курсi справ Чумака, i якщо не знати конкретно теперiшнього мiсця його перебування, то хоча б мати якiсь припущення.

I другий — якщо усе це зробили iншi люди проти волi Чумака, то мета залишається тiєю ж — спрямувати слiдство хибним шляхом. I Чумак за таких розкладiв мав бути мертвим, джип розiбраним, iншi речi знищеними. От тiльки Джай слабо вписувався до цiєї схеми! Хай там що, а «собачi» нюанси в цiй справi нiяк не вдавалося пояснити.

Який сенс тодi мала афера з Мажором? Можна було залишити на «Бермудах» самого Джая i вiн гарантовано нiкуди не подiвся б! Кинути справжню куртку Чумака i не чiпляти до чужої нестандартний комiр. Усе було б значно простiше. Чому? Отже, справжнiй Джай загинув?

Я продовжував марно ламати голову над цими питаннями. Припустимо, Чумака прибрали його ж впливовi замовники або конкуренти замовникiв. Власне, яка рiзниця? Як тi, так iншi є силою. У таких купа важелiв, фiнансiв, можливостей будь-яку людину лiквiдувати тихо i сховати так, що сто рокiв нiхто не докопається. Так би й сталося. Чумака при його способi життя сто один раз можна було прибрати тихо i надiйно. Для чого цей спектакль? Ну, припустимо — навести пiдозру на супротивний табір, скомпрометувати його. Але де ж воно? За три тижнi «Бермуди» перевернули у буквальному розумiннi догори дриґом. Рейвах, зчинений у селi та навколо слiдством, що знову перейшло до активної фази, дiльничному iнспектору Люльцi не снився навiть у найстрашнiшому снi. Навiть невеличке болiтце у низинi, де я мало не втопився, i де так i не знайшлося нiякої безоднi, вздовж i поперек обстежила команда водолазiв. Не вдалося нiчого знайти. Складалось враження, що Чумака дiйсно забрали, якщо не потойбiчнi сили, то аномальнi поля, втiм, яка рiзниця. Я не вiрив нi в одне, нi в iнше.

I зараз успiх усiєї справи зводився до одного — пошуку людини, яка пiвроку тому забрала чорного шотландського сетера Мажора у київської пенсiонерки Нiни Василiвни. Ось де був ключовий момент слiдства! Я мав знати навiщо! Навiщо у тихому кутку з екзотичною назвою «Бермуди» хтось постарався створити ілюзію зникнення вiдомого письменника.

Комп'ютерна картотека скiнчилася i тепер Нiна Василiвна намагалася точно пригадати день, коли невiдомий уперше з'явився у неї. Я радив їй згадувати важливi подiї у власному життi, дати яких пам'ятаються добре, i вже до них пробувати прив'язати ту, яку дiйсно можна забути. Важливих подiй у життi пенсiонерки не було. Але нам вдалося достеменно встановити, що уперше невiдомий завiтав до неї ще до двадцять третього лютого. Чоловiк Нiни Василiвни був вiйськовим i це свято у їхньому домi вiдзначали навіть після його смерті. На той час майбутнiй господар Мажора вже побував у квартирi.

Це вже було щось. Це означало, що вiн поклав око на пса ще за часiв, коли Чумак роз'їжджав джипом по весняних угiддях, нi вiд кого не ховаючись. А отже, «бермудську» аферу спланували заздалегiдь. I наперед було вiдомо, що нещасний Мажор гратиме роль Джая. I за таких розкладiв логiчно було припустити, що Чумак все-таки живий i перебуває у надiйному мiсцi разом iз псом i, напевно, машиною. I якiсь серйознi причини змушують його залишатися там.

Думка про це стала ключовою у моїх припущеннях i розрахунках. Хай хто це замислив, а такий крок з Мажором був вимушений. Безперечно, той, хто усе влаштовував, добре розумiв, що варiант з iншим псом, нехай навiть дуже схожим зовнi, далеко не iдеальний i має слабкi сторони. Але пiшов на нього. Тому що знав наперед — залишити Джая у хащах на болотi можливостi не буде. Тому й з'явився у київської пенсiонерки заздалегiдь, аби гарантовано до потрiбного часу мати пса-двiйника.

— Нiно Василiвно, — звернувся я до жiнки, коли теми для розмови вичерпалися. — У мене до вас прохання. Залиште менi Мажора, принаймнi поки що. Ми з ним уже довго разом i навiть полювали. Вiн звик до мене. Та й потiм… Слiдство триває i вiн зараз є моїм речовим доказом. Повiрте, я не ображу його.

— Я бачу, — промовила вона. — У вас вiн бiльше доглянутий, нiж був у мене. Але менi, ви ж розумiєте, не байдужа його доля.

— Розумiю, — сказав я. — Можете не переживати. Я ж мисливець. А у мисливця не пiднiметься рука скривдити таке диво.

Я нахилився i погладив Мажора. Вiн був не проти.

— Той чоловiк також був мисливцем, — задумливо промовила пенсiонерка. — А взяв i покинув отак серед болота. Ви ж самi казали.

— Хто знає чи дiйсно був, — тепер уже не погодився я. — Мiг просто сказати вам, аби швидше погодилися вiддати собаку.

— Та нi, був… — пiсля паузи повторила жiнка. — Вiн же… Документи показував.

— Якi документи? — не зрозумiв я.