Розділ «ХXXVII»

— Будемо! — вигукнув я. — Лишайся тут i чекай. Чув — двi дороги туди. Не хочу з ними розминутись.

– Їдемо удвох тодi, двома машинами. Ви по однiй, я по другiй. Якщо приїду першим — чекатиму вас.

Заперечити йому було важко. Але куди «дев'ятцi» проти такого «звiра»! Ще й нога моя несамовито тисла й тисла на газ, чисто забувши про гальма. Старий роздовбаний «Опель» притулився бiля похиленої огорожi. Не доїжджаючи, я вискочив з машини i кинувся до хати. Звичка вiдчиняти чужi дверi ногою нiколи не була менi притаманна, тому й вийшло сильнiше, нiж хотiлося.

Вони сидiли утрьох. Власне, сидiла тiльки Олена. Балобанова донька з невiдомим у светрi вже встигли скочити на ноги. Рвонувши пiстолет, я навiв йому в обличчя. Вiрця голосно закричала.

— Сидiти!!!

Зупинитись виявилося надзвичайно важко i вiн отримав удар ногою у колiно, а пiстолетом у голову. Стiльчик на його шляху виявився зайвим i, перекинувшись через нього, чолов'яга гепнувся на тумбу без нiжки.

От тепер i Вiрця заткалася, притискаючи обидвi долонi до рота. Гуркiт у сiнях примусив мене обернутися. Вiрин кавалер дiяв блискавично. Ще не встигши нiчого зрозумiти, я отримав удар у груди i вже летiв у протилежний кут. Але марно.

Мій всюдисущий помічник зорiєнтувався миттєво, до того ж, цей не був «Рембо». Сергій влучив йому ногою у живiт, а потiм колiном в обличчя. Все.

Мовчки, нiчого не питаючи, Сергiй обшукував його кишенi. Складений нiж виявився єдиною зброєю. Тридцять тисяч гривень були замотанi у целофан.

— Слухаю тебе, красуне. П'ять хвилин на все про все. Потiм…

Я красномовно пересмикнув затвор. Звiсно, у п'ять хвилин в такiй ситуацiї iстеричнiй дiвцi не вкластися. Навiть Олена, набравши води з вiдра, взялася вiдтирати їй скронi. А потiм…

— Це вiн… Я не хотiла… Будь ласка… Пробачте мене-е-е!!!

— Де Андрiй? Де той, кого я шукаю? — крижаним голосом запитала Олена.

— Не зна-а-аю! Їй-Богу! Чим хочете, поклянуся! Ми пожартували! Заберiть вашi грошi! Це все вiн!

— Зв'яжи його, — попросив я Сергiя. — Вiд пригод подалi.

Вона ще схлипувала, але вiдчувалося — зараз почне говорити.

Чумак завернув сюди пiвроку тому, по дорозi на базу «В'юнище». Вирiшив пошукати мiсце на розливах рiчки, зупинитися на якомусь глухому хуторi i побути кiлька днiв. Мiсце у старої Балабанихи йому сподобалося i вiн залишився. Саме у цей час i завiтала Вiрця до баби у якихось справах. Чумак пiшов на розвiдку у плавнi, а кiмната, звiсно, не зачинялася. Побачивши дорогий джип, дiвчина вирiшила поживитися чим Бог пошле i уздрiла гаманець. Сподобалось i кiлька речей постояльця, що лежали на столi та тумбi. А увечерi Чумак помiтив пропажу. Баба усе зрозумiла, почала голосити, аби «не губив дитину». Вiн спакувався одразу, обiцяв заїхати на зворотному шляху i вимагав повернути паспорт.

Звiсно, не заїхав, адже зник. А речi так i залишилися у Вiри. Згодом вона почула новину по телевiзору i упiзнала Чумака. Злякалася i принишкла. Хотiла усе взагалi повикидати, але передумала i заховала. А згодом переїхала до Вишгорода до знайомого i влаштувалася працювати у готельному ресторанi посудомийкою. Тут i побачила Олену, яку пiвроку тому також не раз показували у новинах. Упiзнала i розповiла усе своєму новому кавалеру, з яким уже три мiсяцi її пов'язувало палке кохання. Вiн i пiдбив її на аферу — влаштувати нiбито справжнє мiсце перебування Чумака i «продати» його Оленi, що досi шукала чоловiка. Бабу перевезли з хутора в батькiвську хату, найближчого її сусiда, готового за пляшку «продати батькiвщину», намовили пiдтвердити, що на хуторi дiйсно вже пiвроку живе чоловiк, який їздить на великому чорному джипi, у хатi розклали краденi Чумаковi речi, на полицю поклали паспорт i гаманець. Траву на заїздi витовкли колесами «Опеля». Побачивши це, Олена мала заплатити другу частину суми i залишитися чекати Чумака, який за цiєю ж легендою кудись тимчасово вiд'їхав.

Далi усе ставало ясно i без її розповiдей. Забравши грошi i покинувши Вiрцю розбиратися з законом, адже навряд чи Олена потiм залишила б усе просто так, талановитий аферист мав спокiйно чкурнути подалi. Адже крiм кохання у нещасної Вiрцi залишалося тiльки його iм'я.

У цiй ситуацiї ми нiчого не могли вдiяти на користь правосуддя. Законнi кроки до його встановлення могли піти не на користь нашому слiдству. Тому я не завадив Сергiю повернутися до хати, де залишався Вірин кавалер, коли ми з Оленою вже вийшли. Я уявляв собі, як ця худобина лазить по підлозі, розмазуючи по ній криваві шмарклі, і ловив себе на думці, що у даній ситуації цього недостатньо. Зараз я аж нiяк не заздрив цьому горе-аферисту, було навiть трохи жаль, але ця подiя мала його чогось навчити.