Розділ «ХХXI»

— Де що? — перепитав Люлька.

— Нiчого…

Зуб на зуб не потрапляв, коли я стягав iз себе одяг, з якого лилася вода. Хлопцi вже витягли з машини рюкзак i допомагали менi. Тiльки Павло, якому довелося потримати в руках зеленоголового, з жалем дивився на плесо, де так i залишився лежати iнший, адже мисливськi iнстинкти в тiй чи iншiй мiрi властивi кожному. Варто лише розбудити.

— Невже так i лишиться? — не витримав Павло.

— Н-не бiйся… — я насилу застiбав останнi ґудзики. — Не л-лишиться… Давай…

Простягнута фляжка з коньяком була дуже доречною i я приклався, але не надовго. Запхавши усе мокре в багажник джипа, я смикнувся за кермо.

— Бiгом! Чого поставали? Ну, поїхали! Швидше. Iване, прощаємося, але чекаємо у Венцеля на сюрпу, не забудьте!

Знизавши плечима i вимахуючи руками, висловлюючи цими жестами своє повне нерозумiння, Люлька сiв у «газик» i рушив колiями геть. Мiняти штани. За ним поповзла i наша «дев'ятка». А я, рiзко завернувши кермо, полiз джипом просто догори. Крiзь бур'яни. Трохи повагавшись, Роман спрямував «Ниву», шляхом, прокладеним мною. Мiсце, куди я продирався, було найвищою точкою над болотом «Бермуд». А звук, котрий почувся одразу пiсля моїх пострiлiв, i досi стояв у вухах. Просто одразу я не зрозумiв його, не звернув уваги. А зараз майже напевно знав, що вiдбуватиметься далi. I вiд цих припущень завмирало серце.

Бур'яни сягали даху машин у мiсцi, обраному мною. Постававши на пiднiжки, ми витягли бiноклi. Точка виявилася надзвичайно зручною для спостереження. Маленьке дзеркало плеса, у якому я щойно купався, було наче на долонi, i попелясто-кремовi груди крижня, який нерухомо лежав у водi, виразно стирчали догори.

— А що шукаємо? — не зрозумiв Павло. — Ви що, дiйсно чекаєте, що качка ваша зараз втопиться у «Бермудах»?

— Нi, — промовив я, дивлячись не на злощасного качура, а в очерети протилежного берега. — Гадаю, усе значно цiкавiше.

Серце моє здригнулося, коли жовтявi очеретянi верхiвки захиталися.

— Зараз. От тепер дивiться уважно…

На плесi з'явилася чорна голова, яка вiдокремилася вiд прибережної стiнки очерету i попливла по водi, тримаючи напрямок чiтко на нашого крижня. Х-хап! I одразу розворот, тiльки хвилька пiшла. Голова зникла в очеретi.

— Що це? — вражено промовив Павло.

— Не що, а хто. Пес. Порода — шотландський сетер, або iншими словами гордон.

— От, б…

— Так а…

У хлопцiв буквально вiдiбрало мову.

— Це що, виходить Чумакiв пес?!