Розділ «ХХXI»

— Що таке? Ви стрiляли?

— Ми. Субота сьогоднi. Полювання дозволене.

— Тьху! — сплюнув вiн. — Я вже не знати що подумав.

— А що, тут мисливцi не бувають? — дурнувато запитав я.

— Мисливцi… Нiхто тут не буває! Я вам учора про що розповiдав? З вами не скучиш.

— Не сварiться, пане Йване, — миролюбно посмiхнувся я. — Глядiть, якi крижнi! Ну як втриматися! Буде сюрпа увечерi на ранчо Венцеля. Ми вас уже просимо!

Дно було на диво твердим, але, знаючи, що таке подiбнi старицi, я робив кроки дуже повiльно, мацаючи ногою ґрунт. Чоботи почали трохи грузнути, але до крижня залишалося якихось три кроки.

— Стiйте, я вам патик кину! — гукнув з берега Люлька. — Далися вам тi качки! Он у мене чотири десятка на подвiр'ї i я не скряга…

— Вашi не такi, — вiдмахнувся я, просуваючись далi. — Вашi по власному гiмнi ходять, тому ним же i смердять. А цi на екологiчно чистiй природнiй їжi повироста…

Усе сталося миттєво. Моя нога почала сунутися кудись углиб, так, наче далi була прiрва, i друга вже ковзала за нею. Махнувши руками, я спробував розвернутися i зробити крок назад, вискочити звiдти. Та намул не дав висмикнути чобiт. Жах охопив зненацька. Який це був жах! Вiн стиснув усе тiло i, закричавши, я шубовснув у воду. Ноги робили якiсь незрозумiлi рухи, намагаючись вiдпихнутися, виплисти. Костюм, набравши води, тяг мене на дно. Груди конвульсивно затягли у себе масу повiтря. Руки били воду, уперемiшку з водоростями, не маючи за що зачепитися. Крик застряг у горлi тiєї митi, коли рука таки намацала якийсь патик. Звiдки?!

Я схопився за нього, наче навiжений, i патик тяг мене до берега. Люлька стояв у форменних штанях по колiно у водi i сичав крiзь вуса якiсь прокляття. Нарештi мої ноги твердо стояли на днi i тримали мене. Серце готове було вискочити з грудей.

— Чорти б забрали, розпротуди його мать! — не мiг заспокоїтися дiльничний. — Давно, давно нiхто не пропадав… Не треба було витягати… Знову б на кiлька рокiв спокiй був. Уже ж нiхто сюди не лазив! На тобi, детехтиви заїзжi…

Важко дихаючи, Люлька стояв поруч зi мною i смикав вусами.

— Дякую… — тiльки й вимовив я, обертаючись назад, туди, звiдки вилiз. Переляк потроху минав i на змiну йому надходили зовсiм iншi думки. Мiсце, де й досi лапами догори лежав злощасний крижень, було зовсiм поруч. Бiля нього то там, то там виднiлися з води кiнцi водоростей, а ще далi, буквально три кроки за ним, стирчав напiвзогнилий стовбур болотяної верби з кiлькома гiлками. Таке буває лише на мiлких старицях. Має ж деревина чiплятися за дно корiнням! Доводилося не вiрити очам. Та й потiм…

Хiба уперше я купався у болотi на качиному полюваннi? Бiльш-менш регулярно це роблять усi мисливцi, не байдужi до цього задоволення. Не був винятком i я. При цьому таке купання завжди сприймалося з прикрiстю, розмiр якої прямо залежав вiд пори року. I все! Двi хвилини тому я вiдчув зовсiм iнше. Хтозна, може, там було по груди. Ну, трапилась ямка, пiдводне джерельце вимило… Але у мить, коли ноги поїхали углиб, на мене наче дихнуло безоднею.

У цьому страху, виявляється, я панiчно зробив чотири-п'ять крокiв до берега, адже стояв зараз поруч з дiльничним. Патик був довгий, та кiнець його однаково не мiг сягнути туди. Тому, ледь переставляючи ноги у наповнених водою гумових штанях, я iз завмиранням серця двiчi переступив туди, звiдки щойно вилiз i почав грубим кiнцем мацати дно перед собою. Ззаду одразу ж захлюпало, мене схопили за руки i потягли назад.

— Чи дурнi ви усi, чи що? — сопiв Люлька. — I той дiяч, напевно, отак само полiз. Тепер пiвкраїни за одного iдiота життя не має…

— Якщо так, де джип i усе решта? — цокаючи зубами, спитав я. — I де…

Я замовк на пiвсловi.

— Де що? — не зрозумiв Сергiй.