Розділ «XXVIII»

— I їжi не прихопили, — додав Роман. — Зовсiм нiчого не маємо.

Я зупинився у нерiшучостi. Дуже хотiлося потрапити туди вже. Ще далеко не нiч i багато чого можна було роздивитися. А вночi подумати, прикинути. Мене дедалi бiльше опановувала якась одержимiсть, напевно через вiдчуття, що ми близько.

Пес почав заводити низько i пронизливо. Десь там у районi покинутих хуторiв, де щойно побували ми з Павлом. Вiн вив, а ми стояли i слухали. I вiд цього виття, здавалося, ще бiльше густiшає туман i насувається нiч.

— Це що вовки тут є? — запитав Роман, застiбаючи до кiнця «блискавку» куртки.

Вiд такого виття мороз iшов по шкiрi.

— Пес виє, — вiдповiв я, думаючи про своє.

— А звiдки знаєте? — не вгавав той.

— А звiдки ти знаєш, що це машина гуде, а не мотоцикл? — я кивнув у бiк наших машин.

— Та то ж зрозумiло, а тут… Виє i все.

— Собака це, хлопцi. Можете менi повiрити. I зараз мене цiкавить — випадково вiн тут виє саме зараз, чи…

— Чи що? Навмисне, аби нас полякати? — гиготнув Павло.

— Та нi, не у той бiк думаєш.

— Чи може щовечора, — пiдказав Сергiй.

— Оце вже цiнна думка, — згодився я. — Чумак зник, а вiн блукає довкола i виє.

— I з цього випливає наше завтрашнє завдання, — прокоментував Роман. — Зловити та iдентифiкувати пса.

— Правильно кумекаєш, — погодився я. — А тому ви маєте рацiю. Слiд щось закинути у шлунки i добре виспатися.

Почувши це, вони полегшено зiтхнули. Менi також розхотiлося їхати туди. Особливо тепер.