Розділ «XXVIII»

Ми з Романом взули чоботи i пiшли, залишивши Сергiя з Павлом бiля машин. Мiсцина дiйсно вiддавала чимось неприємним. Зима ще не завтра, а кущi вже стояли зовсiм голi. Сухий високий бур'ян заважав iти, але ми просувалися з бажанням оглянути все навколо. Iшли довго, а потiм побачили групу дерев — яблунь. Занедбаний садок. Мiж ними й примостилося кiлька напiвзруйнованих будiвель. Вийшовши на край, я взяв бiнокль.

На горбi навпроти виднiлося щось. З кущiв чiтко виступав фрагмент стiни. Праворуч на iншому пагорбi виднiлися лише дерева. А от у залитiй туманом низинi… Там чiтко проблискувала водна поверхня. Озеро. А швидше болото. Роздивитися чiткiше заважало суцiльне марево.

Ламаючи сухi стебла, ми йшли навпростець туди, де залишили машини, адже у пошуках хутора довелося зробити чималий гак. Здавалося, цi бур'яни нескiнченнi. Першим отямився Роман.

— Петровичу, ми не туди прямуємо, — промовив вiн, дихаючи у спину.

— Наче добре йдемо, — не погодився я. — Але мали б уже дiйти. Ти правий.

За компасом ми ще раз визначили напрямок. Може, це туман збив з пантелику? Усе начебто збiгалося.

— Ну ось, тепер нас шукатимуть, — продовжував жартувати мiй помiчник, але вже без тiєї бадьоростi у голосi.

— Так нас не шукатимуть, не сподiвайся, — похмуро пробурмотiв я. — Тож мусимо самi вибиратися.

Я набрав Сергiя, аби увiмкнув фари. Сутенiло. Перебуваючи десь неподалiк вiд них, ми мали побачити блимання свiтла. Але номер не набирався.

— Не мучтеся, Петровичу, — порадив Роман.

Лише тепер я зауважив, що мiй телефон «поза зоною» — на екранi не було жодної подiлки.

— Воно й зрозумiло — Бермуди… — намагаючись надати бадьоростi голосу, прокоментував Роман.

На обличчi мого напарника з'явився занепокоєний вираз.

— Усе. Годi, — сказав я, ховаючи телефон. — Пiшли.

— Куди? — не зрозумiв Роман.

— Своїми слiдами. Поки їх ще видно. Будуть нам зараз «Бермуди»…

Тепер ми майже бiгли. Слiд, залишений нами у бур'янах, поки що добре виднівся, але ще трохи — i темрява зловить за очi. А ми мали у розпорядженнi лише крихiтний дiодний лiхтарик, вмонтований у запальничку. Бiля хутора довелося зупинитися. Ми точно йшли своїми слiдами, намагаючись уже нiде не зрiзати i не товкти бур'янiв. Ну ось той, по якому прийшли.

Серце добряче тьохкало, коли стебла хрустiли пiд ногами. Бур'яни ставали наче меншими i ми добре дивилися пiд ноги, аби не втратити слiду. Нарештi очi зловили якесь блимання попереду. Це були хлопцi. Вони занепокоєно дивилися на нас.

— Їдемо, — наказав я, намагаючись уникнути зайвих розмов. — Їдемо. Дорогу тепер знаємо. Джип i «Нива» пройдуть — точно. Та й «дев'ятка» мала б…

— Петровичу, — почав Сергiй. — А може на завтра залишити цю рекогносцировку? Ну що ми там зараз побачимо? Вже потрiбно з фарами їхати. А поки дiстанемося? Ще справдi заблукаємо у темрявi, тут ночуватимемо. А думатимемо, що нечиста сила винна.