Розділ «ХV»

— А Iгоря Тарасовича немає зараз? — запитала Олена, коли ми вже були бiля дверей.

— Нi, у школi ще, на уроках, — повiдомила жiнка. — А потiм гуртки веде. Пiзно приходить. Але я можу зателефонувати йому!

— Не турбуйтеся, — зупинила її Олена, подаючи конверт. — Не потрiбно. Ось. Це поки що все, що ми можемо. Але я буду пам'ятати про вашi проблеми. Сподiваюся, ми ще побачимося.

З будинку вона вилетiла кулею, проте я лише тепер помiтив металевi швелери для з'їзду iнвалiдного возика, пущенi по сходах пiд самою стiною. Ось що мала на увазi Олена, глузуючи з моєї дедукцiї. Завiвши машину, я мовчки повiз її додому. I перше, що ця жiнка зробила, опинившись у кiмнатi, налила пiвсклянки коньяку i випила взахлин. А потiм впала у крiсло i затулила обличчя руками.

— От i я нарештi знаю, правда це чи нi. Хоча це нiчого не змiнює.

Тепер уже я мовчки чекав, дивлячись на неї.

— Хочете? — запитала вона.

— Дякую, нi, — вiдмовився я. — Хочу щось зрозумiти.

— А що тут розумiти? — знизала плечима Олена. — Iгоря Веселовського я знаю чотири роки. Ви правi — ми були близькi. Чому я це приховала? А як ви гадаєте — жiнцi у моєму становищі зiзнаватися про таке? До того ж, до зникнення мого Андрiя це не має жодного стосунку. Веселовський нiколи не претендував на мене як дружину. Навпаки, претендувала я. Пiвтора року тому, а точнiше, дванадцятого травня, запропонувала йому створити сiм'ю. Чумак вiдпустив би мене. А я дiйсно повiрила, що можу бути щасливою з конкретним чоловiком. Iгор вiдмовився. Можете запитати його просто зараз, хочете? Вiн також добре пам'ятає цю дату. Наплiв про важку сiмейну ситуацiю, хвору дитину i так далi. Вiн не дуже умiв говорити. А ще бiльше не любив плакатися про власнi проблеми. Я не дуже повiрила, змирилася, махнула рукою. У нас i так були непоганi стосунки. Подумалося — i нехай. А потiм зник мiй Андрiй. Веселовський у цей час з двома учнями був у Голландiї на якомусь форумi тюльпанiв. Знайшов спонсорiв i зумiв поїхати. Ви можете це перевiрити. У цей день, коли, як потiм казали, Чумака чули востаннє, їх усiх трьох показували по телевiзору. То ж у нього ще й стовiдсоткове алiбi. А найголовнiше…

Олена знайшла у креденсi цигарку i припалила.

— А найголовнiше… Ну, це вже не для вас — для мене… Вiн, оцей, як ви кажете, «Рембо» — легкодуха людина. Такi не здатнi на убивство. Менi було так важко! Уявiть — як мiшком по головi: Андрiй зник. Обшук, покази, переляк, хвилювання за людину, з якою прожила стiльки рокiв. Менi так потрiбна була його пiдтримка! Просто тепле слово, бiльше нiчого! Будь-що я нiколи не втягла б його у цю мiшанину! Та вiн взагалi не схотiв говорити. Сказав одне — не телефонуй бiльше. Мiж нами нiчого немає. Забудь. Ось тодi i розповiв бiльше, що його дитина хвора на дитячий церебральний паралiч i вiн насамперед належить цiй дитинi. Iгор Веселовський розумiв, що якби у цiй ситуацiї, не дай Боже, виплив його зв'язок з iншою жiнкою, дружина не витримала б. А вiн не мiг травмувати її у таких умовах. Зiзнатися, я не повiрила, але зрозумiла, що ця людина слабодуха. Менi ж нiчого не було потрiбно вiд нього. Я нiколи у життi не пiдставила б його! Не дозволила б собi руйнувати його сiм'ю. Навiть правдивість слiв його не збиралася перевiряти. Просила, благала перечекати i не прощатися назовсiм. А вiн просто злякався. Вiдвернувся у бiдi. Вiдвернувся назавжди. I ви подумайте добре, проаналiзуйте усе, що я розповiла. Перевiрте зрештою, це ж у ваших силах. Але не робiть того, що зiбралися. Я також бiльше нiчого не вiдчуваю до Веселовського. Але я прошу вас — не добивайте цих людей. Майте милосердя. Вони тут нi до чого.

Тепер уже я обтер долонями обличчя, змучено вiдкидаючись на спинку. Воно пашiло. Голова йшла обертом i вiдмовлялася синтезувати думки. А двi мої складовi зiбралися наче зчепитися не на жарт у такий неслушний час.

«Казало я! — зловтiшалося оте друге. — А ви зовсiм з мене дурня зробили. А iнодi варто прислухатись».

«Пробач», — несподiвано вiдповiло перше Я.

Я пiдвiвся, i не питаючи у господинi дозволу, налив i собi. За спокій у власнiй душi, де панував повний розгардiяш. Олена дивилась на мене, наче хотiла щось сказати. Натомiсть…

— Коли «накрилася» моя дуже дотепна версiя стосовно Зварича, я впав у розпач, але був радий, що друг-мисливець не зрадив i не убивця. Версiя стосовно вас здавалася ще дотепнiшою. Вона також виявилася неспроможною, але я знову радiю, що тепер уже ви не опинилися у таборi ворогiв. Якщо так пiде далi, я встановлю повну iдилию у навколишньому свiтi, але нi на крок не наближуся до Чумака.

— А ви хотiли усе й одразу? — промовила Олена, пiдводячись. — На жаль, так не буває. Я дiйсно не потрапила до кола ворогiв? Тепер ви упевненi?

— Повiрте, менi дуже шкода, що я попсував стiльки ваших нервiв.

Я пiдвiвся, взяв її за руку:

— Не ображайтеся. Я намагаюся чесно робити свою справу.