Розділ «ХV»

— Куди? — не зрозумiв я.

— До нього додому.

— Навiщо?

— Щоб ви усе побачили на власнi очi й облишили дурнi припущення. Поїхали. «Рембо» немає вдома. Тож це безпечно.

Не йти за цiєю жiнкою моє друге Я не могло. I схоже, його голос знову ставав панiвним.

Переїзд до сусiднього мiкрорайону зайняв двадцять хвилин, i ми ввiйшли в пiд'їзд великого будинку.

— Ви ж знаєте, що вiн живе саме тут? У вас немає сумнiвiв, що я веду вас не до нього, а в якесь iнше мiсце? — тепер Олена зовсiм втратила спокiй i ледве стримувалася.

— Звiсно.

— А ви не цiкавились випадково, чому це «Рембо» живе на першому поверсi? Ну, Мегре, де ваша дедукцiя? Враховуючи вашi таланти, на цей момент мали б уже здогадатися. Ми ж тут стоїмо! Ну?

Зовсiм спантеличений, я безпорадно озирнувся по боках, а Олена лише розвела руками i поклала палець на кнопку дзвiнка.

— Я також тут ще жодного разу не була, — промовила вона.

— Звiдки ж тодi ви…

Але за дверима почулися кроки i клацнув замок. В отворi з'явилася немолода повновида жiнка у фартусi.

— Доброго дня! Валентина Довженко, «Червоний хрест», республiканське вiддiлення. Такий Iгор Тарасович Веселовський давав нам запит. Уже давно, правда…

— Ой, давав! — сплеснула руками вона. — Це мiй чоловiк. Проходьте, будь ласка!

— Дякую, у нас дуже мало часу. Панi е-е…

— Марина, — пiдказала жiнка.

— Панi Марино! — плела далi Олена. — Отже, по-перше, я хотiла б на власнi очi побачити вашого хворого, у якому вiн станi. Це можливо?

— Звiсно, — забiгала жiнка. — Проходьте! А у якому ж вiн iще станi може бути? Бiдний наш Тарасик…

Спантеличений зовсiм, я пройшов до кiмнати i побачив худого та блiдого пiдлiтка, що лежав на лiжку пiд стiною. Голова його перiодично робила конвульсивнi рухи. Роззявляючи рота, вiн вимовляв до матерi не зовсiм зрозумiлi фрази. Вона, бiдкаючись, вiдкинула ковдру, демонструючи нам його тiло. Не витримавши, я вiдвернувся.