Розділ «ХV»

— Ось такi справи, панi Олено. Для мене ваш iнтимний зв'язок з Iгорем Тарасовичем Веселовським — факт встановлений. Звiсно, вiн ще не доводить, що саме ця людина допомогла зникнути вашому чоловiковi. Але однозначно з'являється пiдозрюваний — такий, якого не було за весь час попереднього слiдства. З'являється мотив — такий, якого не було вiд самого початку розшуку. Ви юрист i маєте приблизно уявляти вiдсоток кримiнальних злочинiв, якi скоюються на любовному ґрунтi. Ось так. Додам, що найбiльше хотiв би розкрити цю справу сам, особисто. Але, на жаль, у мене немає вiдповiдних повноважень. Я не слiдчий, що працює у системi. Усього-на-всього приватний детектив. I мої повноваження щодо пiдозрюваних осiб обмежуються лише передачею доказiв правоохоронним органам. А момент настав такий, що потрiбно натиснути. Зробити це, образно кажучи, я не маю чим. Тому залишається передати. I нехай тиснуть тi, хто надiлений такими повноваженнями. Гадаю, у них вийде. Повiрте, Прокопчук i компанiя ще не розпрощалися з надiями дiзнатися, куди подiвся Чумак разом з джипом i усiм решта. I отримавши цей «допiнг», вiзьмуться за справу з таким запалом, що нi вам, нi йому мало не здасться. До речi, а ваш друг не розповiдав вам про прiзвисько, яким його нагородили школярi? Вони ж такi — завжди потрапляють у саму суть. Виявляється ботанiк ваш — «Рембо»! Нi бiльше нi менше. А «Рембо» здатний на все.

— Ви виявилися розумнiшим, нiж я думала, — тихо промовила Олена. — Недооцiнила вас.

— Погоджуюсь. I зараз двоє моїх спiвробiтникiв сидять пiд дверима кабiнету майора Прокопчука, головного слiдчого у справi, ви його знаєте. I всi докази, якi я вам пред'явив, у них на руках.

— Це на випадок, якщо зараз увiйде «Рембо» i вiдiрве вам голову?

— Не увiйде, — спокiйно заперечив я. — Зараз вiн у шiстнадцятiй школi на уроцi ботанiки. Iншi мої спiвробiтники стежать за ним. Це просто на всякий випадок.

— Зрозумiло. — Здавалося, погляд Олени нiяк не змiнився пiсля усього почутого, i дивлячись менi в очi, вона запитала: — А чому ви прийшли з оцим усiм до мене? Чому не передали одразу?

— Насамперед тому, що це моя заслуга. Моя i бiльше нiчия. I якщо пiсля цього слiдство зрушиться з мертвої точки, успiх дiстанеться iншим i ви то розумiєте. А це несправедливо.

— Такi ви — чоловiки, — зауважила Олена. — Усе на гонорi та марнославствi.

— Чому ж, не тiльки, — не погодився я. — Ще вiдчуття власної гiдностi, прагнення справедливостi i… Менi i досi неприємно вас пiдозрювати. Навiть пiсля того, як не залишилось сумнiвiв, що ви вели нечесну гру.

— Дякую за чуйне ставлення, — з кам'яним обличчям промовила Олена. — I що ж ви пропонуєте?

— Пропоную зiзнатися в усьому. Поки що тiльки менi. А далi спробую довести справу до кiнця, вигородивши вас, якщо тiльки буде найменша можливiсть. Якщо ж ви особисто брали участь у знищеннi Чумака, пробачте, не допоможу вам нiчим.

— Ви зовсiм здурiли?! — нарештi Олена втратила витримку. — Що ви верзете?! Не бажаю такого слухати! Ви що, не знайшли кращого кiнця, з якого взятися за справу? Якби я сама знищила чоловiка, навiщо сприяла б у подальших пошуках?! Усе вже давно вляглося. Для чого менi?!

— А ви особливо i не сприяли. I у цiй компанiї ви для годиться i для того, аби бути у курсi подiй.

— Усе! Годi…

Вона вийшла до сусiдньої кiмнати i повернулася лише за десять хвилин.

— Пробачте мені за цю iстерику, — попросила Олена. — Здали нерви. Колись вони мали здати. Я розповiм. Слухайте. А ще краще… Ви кажете, Веселовський на уроцi? Ви упевненi?

— Якби вiн вийшов зi школи, менi зателефонували б.

— А ви переконайтеся.

Пiсля мого дзвiнка до Сергiя Олена пiдвелася i промовила:

— Поїхали!