Розділ «ХIV»

Вiн почав опускатися одразу. Губи його затрусилися, вимовляючи:

— Не стрiляйте, прошу, благаю — не стрiляйте! Берiть усе, що хочете! Тiльки не стрiляйте! Бiжiть, зараз тут буде мiлiцiя, ви можете не встигнути! Залиште менi життя, я не…

Сергiй гримiв реманентом, вибираючись з кута i, перестрибнувши через тремтяче скулене тiло на пiдлозi. Ми неслися темними провулками, не розбираючи дороги, забувши, за скiльки кварталiв i де залишили машину. Оце так екшн!

Руки тремтiли, коли я викладав у «конторi» на стiл здобутi такою цiною «трофеї». Розпач, жахливий розпач готовий був спопелити мене усерединi. Хай йому грець, аби так влетiти! Стiльки помилок за один день! Та що там день — цих неймовiрних помилок ми припустилися упродовж кiлькох годин. Я припустився. I тепер, можливо, у найвiдповiдальнiший момент слiдства усi зусилля будуть зведенi нанiвець.

Сергiй мовчки пив каву, потираючи час вiд часу забитий бiк i не наважуючись говорити. А я фарбував препарати i вивчав пiд мiкроскопом. З перших же хвилин усе ставало зрозумiлим. Чорти!!! Кинувши цю справу, я голосно вилаявся. Вiдбитки пальцiв, здобутi в оранжереї панi Олени та шкiльнiй теплицi, були iдентичнi.

— О, Господи… i треба ж було тобi…

— Що? — не зрозумiв Сергiй.

— Нiчого. Треба було тобi кидатися на нього?! Спецназ вирiшив згадати? Руки свербiли?! Двi секунди не мiг почекати!

— Не зрозумiв… — заклiпав очима мiй напарник. — За двi секунди вiн шарахнув би вас ящиком! I лежали б зараз у травматологiї, а не рахували папiлярнi лiнiї!

— Не шарахнув би. Може… Мав я встигнути вiддати йому цi тюльпани або хоча б кинути на пiдлогу! А як закрутилося — сам перестав кумекати. Усе на автоматi…

— Навiщо? — здивувався Сергiй. — Навiщо тюльпани вiддавати?

— А щоб думав, що ми за ними влiзли. Розумiєш? А так… Якщо цей «Рембо» дiйсно причетний до зникнення Чумака, то може пов'язати нашу появу з цим. Нi, обов'язково пов'яже. А якщо вони ще й дiють разом з панi Оленою, то пиши пропало. Я виказав себе i бiльше нiчого не зроблю самотужки. А могли розкрутити їх. Був реальний шанс.

Сергiй лише розвiв руками. А я знервовано заходив по кiмнатi. Годинник показував пiв на сьому. От тепер менi не залишалося нiчого, як зробити те, що кортiло одразу пiсля останнiх вiдкриттiв. Зважаючи на усi цi прорахунки, зараз iншого виходу просто не існувало.

— Прокидайтеся, хлопцi, — сказав я, не втямивши навiть, чий набрав номер, Павла чи Романа. — I то вже. Один попiд шістнадцяту школу, другий попiд будинок, де живе Веселовський. Встановити, де вiн зараз. I стежити. Не випускати з поля зору. Якщо зникне — негайно телефонуйте менi. Усе зрозумiло?

— А я? — спантеличено запитав Сергiй.

— А ти зараз мене охоронятимеш.

— Вiд нього?

— Вiд нього! — я красномовно подивився на напарника, не приховуючи їдi. — У тебе ж це добре виходить.

— А ви?

— А мене чекає справа ще менш приємна. I вiдчуваю, зi ще меншими шансами на успiх.