Розділ «48»

— Лев.

— Благослови тебе Боже, Леве!

Вони човгали довго, попід руки. Маринка не перепочивала дорогою — не хотіла. Йшла вперто, наче востаннє своїми ногами. Могили були доглянуті. Три вкупочці. Тато, мама, посередині дитя. На дорослих могилах були фотографії, на дитячій лишень увічнений напис короткого життя. Бабуся молилася, плакала, гладила холодні хрести. Розмовляла подумки з рідними, розповідала, як без них зле... Просила впізнати її, коли прийде до неба, бо старі всі якісь однакові на вигляд... Не пропустіть, — благала, — бо вона без окулярів — ніяк...

Лев теж плакав. Він дивився на мамину чорно-білу світлину і не міг повірити, що колись притулявся до її грудей... Як то мало бути приємно, — уявляв. Біль стискав серце. Воно то кололо, то клекотало, як лелека на стерні, то бамкало, як дзвін по небіжчику. Здавалося, не витримає емоцій, трісне, як мильна бульбашка, востаннє прогнавши кров по тілу.

З могили тата на нього дивився він. Стояв перед світлиною батька, наче перед дзеркалом... Тепер уже зникли останні сумніви, що по-злодійському підкрадалися у голову, яка вічно шукає собі пригод: він — Богдан Козак. І Лев Безрукий одночасно. Дві душі. Два імені. І лише одне тіло, й то не ціле.

— Я маю фотографію дитини. Але її не дала. Бо немає малого тут. Тільки кусок ручки. Машина влетіла в ліс. Знайшли через два дні. Коли я наробила ґвалту. Маленького потягнув звір, напевно... Нема Богданчика навіть тут, — заскиглила старенька.

— Є, бабусю, — мовив тремтливим голосом Лев. — Я — Богдан, — він потягнув рукав угору і показав свою скалічену руку. Маринка йойкнула і застигла у шокові. Очі втратили життя. Сльози, що котилися горохом, застигли на півдорозі...

Лев пригорнув до себе стареньку. Вона трусилася в його обіймах, а з нею цілий світ. Не було ніяких катаклізмів на землі, ніхто не потерпів. Щастя не несе розрухи — воно дарує землі капку вічності... Додому Лев заніс бабусю на руках. На очах цілого села, яке вже знало, хто він. Привид, що гуляв на неподіленій землі, розповів...

Чай був з гілочок верби. Паруючий, терпкий, найсмачніший у світі. У тому чаю жила історія його роду. Маринка гладила Лева по голові, перебирала неслухняні кучері. Він прищулився, наче пестливий цуцик, і млів від щастя.

Бабуся мала трохи фотографій. Лев довго вживався у кожну з них, ловив тодішні емоції, відтворював минуле. Мама була красунею. Він — викапаний батько. Щирими дитячими очима дивилося немовля, простягаючи до світу дві здорові ручки. Маринка розм'якла, розслабилась, впертість, яка тримала її на воротях в очікуванні родини, зникла... Воля до життя трохи вирішила перепочити, зате в очах поселилося щастя. «Щаслива людина красива в будь-якому віці», — подумав Лев. Заглянув у старе дзеркало у дерев'яній масивній рамі. Мусив визнати, що вперше сам собі сподобався. Чи тому, що щасливий, чи тому, що знайшов рідну кровинку, чи тому, що знайшов сам себе? Відповідь не мала часу на роздуми. Сказала: і тому, і тому, і тому. Левові це підійшло.

Вечір приніс сутінки і нагадування, що незабаром — останній автобус на Львів. Маринка збирала онукові до міста сумку: трохи картоплі, декілька цибулин, морквин та бурячків. Банку огірків.

Господь знову кинув оком на маленьку цяточку, що звалася Україною. Стільки світу, а останнім часом тягнуло туди. Побачив Маринку. Дістав таке піднесення, що захотілося творити, творити і творити! Бо старенька була саме таким щастям, яке він колись дав людям, і яке вони втратили через пошук свого щастя, здеформованого шлунком, розкішшю і хіттю.

— Я скоро приїду. Ще будете гладити мене по голові? — запитав Лев.

— Буду, малий, буду, — тішилася Маринка. — І не забудь, що в мене дрова закінчуються. І кролів пару є на забій...

— Нема питань, — усміхнувся Лев. — Бувайте! І пам'ятайте, що в нас іще купа справ.

Вийшли за ворота. Раптом старенька заклякла на місці.

— Зачекай, — сказала. І пошкандибала до хати. З однією палицею, до речі. Винесла щось у зжовклій від часу газеті. — Я згадала. Іван перед від'їздом тоді... В день аварії... Дав мені це і сказав обов'язково передати тобі. Коли настане час. Більше нічого не пояснював. Сів у машину і поїхав по смерть. Мама твоя, дитинка моя рідна, сиротинка кругла, дуже довго тоді мене обнімала. Вони відчували... Іван дивакуватий був, усе пропадав у Жовківському замку. Щось там слухав, досліджував...

Лев не міг чекати. На газеті олівцем написано «Богданові». Він розмотав пакунок. Тримав у руках фотографію старої будівлі. Приглядався. Бачив він її точно. Але де? Пам'ять не могла зловити зв'язку. Лев, наче звір, почав принюхуватись до світлини. Урешті зловив запах знайомих парфумів. А нюх у нього був бездоганний. Перед очима з'явилася Зоряна — красива подруга судді. І відпочинково-розважальний комплекс. Так, він бачив цю будівлю, коли слідкував за слідчим — сумнівів не було. Лев машинально глянув на зворотний бік фотографії. Побачив: «30.01.2013». Кров застигла в жилах. Ну й закатала доля детектив! Хіба не можна дати людині пожити спокійно?

«Ні-ні, не треба», — відмахнувся зразу ж подумки, обняв бабусю і помчав назустріч... Кому і чому — не знав... Та й добре...