Розділ «48»

Люди тихенько почали виходити з кабінету — самі, ніхто їх про це не просив.

— Присядьте, — запропонував сільський голова. — Слухаю вас.

— Я дослідник. До мене випадково потрапив ось цей документ. Що ви можете сказати?

Голова опустив очі.

— Це документ небіжчика, — сказав. — Син з дружиною і немовлям Маруньки Козачихи загинули в автокатастрофі. Давно. Малому було півроку. Стара й досі жива. Каже — не вмре, бо має таємницю...

— Можу її побачити? — запитав Лев.

— Я підвезу, — голова махнув через вікно у бік древньої «Ниви».

— Дякую, — заперечив Безрукий. — Я хочу пройтись. Тим більше, у вас люди...

— Так, — голова знову збагрянів. — Землі не поділять. Навалом — бери, скільки хочеш. Поля лісом заростають. Ні, саме одного куска вчепились...

— Чому?

— Легенди ходять, що він щасливий. Має охоронця земля. Привид бродить там ночами. Кучерявий, із сокирою... До речі, і Козаків твоїх, — голова кивнув на свідоцтво, — згадували нині люди. Казали, що Іван із сім'єю розбився саме в той день, коли відмовився від свого кусня тої землі... Отак...

— І що ви будете робити? — Безрукий через вікно вивчав хвилювання натовпу.

— Слухати. І мовчати. Я ж не можу догодити всім... Перешумлять. Якийсь час буде спокій. Так дотягну до пенсії. Не дам нікому — не хочу на старість збирати прокльони і сварити між собою людей. Людям легше, коли ніхто не має... Так чомусь є... Я стільки надивився за життя, що коли бачу, як хто пре до сільради, зразу можу по ходьбі передбачити, з якого питання. Деколи доводиться ховатись... Під сходами. Як дітвак... А що?..

— Не сперечаюсь, — мовив Лев.

— Підете прямо по дорозі. Перший поворот праворуч. До кінця вулиці. Побачите хату у вербах. На воротях сперту Маринку. Вона чекає... Зрештою, вам мали пояснити. Дзвонили ж... — Лев спідлоба глянув на сільського голову, але змовчав — сила роду манила, як світло метелика...

Ніколи не думав Безрукий, що то так трепетно — іти стежками батьків. Він був переконаний на всі проценти, що є в світі, що ця дорога пам'ятає ступні його мамочки й татка, бабусі й дідуся, всіх предків, яким судилося залишити тут свій слід і піти в небо...

Здавалося, вже тут був. Навіть яму обривисту на узбіччі передбачив. Верби нестрижені навколо обійстя показали ще здалеку свої закошлані голови.

Маленька згорблена бабуся, сперта на дві палиці, дивилася удалину і доживала життя у чеканні. Її голова мала віру, яка й тримала її на світі білому і не дозволила збожеволіти.

У Лева тремтів голос. Привітання вийшло глухим, порожнім, наче з того світу.

Бабуся зблідла, усміхнулась, заметушилась і застигла на брамі, переводячи подих. Палиці попадали на землю. Лев поспішив їх підняти. Сказав: