Розділ VІІ

Тут Юрій вирішив втрутитися:

– Ви, тату, їдьте, а я сам звезу сіно. До вечора впораюся.

Батько з матір’ю поглянули на нього.

– Як же будеш сам мучитися, хто тобі допоможе? – запитала мати, батько також озвався:

– А я думав представити тебе завтра погірецькій шляхті.

– Все буде добре, не хвилюйтеся…

Наступного дня, після служби Божої, батько вдягнув новий одяг, узяв «макогона» і подався до Поділець, запрягши в бричку двох коней. Сини ж його, запрігши ще по дві пари у вози, рушили за сіном: молодші брати попереду, а Юрій – ззаду. По дорозі побачив малого Дашинича, того самого, що на Різдво колядував у них під вікнами.

– Здоров, пане Дашинич.

– Доброго здоров’ячка, пане Шелестович. Що, за сіном?

– Ая. Поможеш?

– Чом не помогти? Тільки старі лахи візьму.

Хлопчина був іще не дуже великим, але до роботи вдався чіпким. Юрій вилами «подавав» йому сіно на віз, малий же розправляв його там і втрамбовував. Отак навантажили велику копицю.

– Давай, пане Юрію, павуз, – мовив малий Дашинич, зрозумівши, що більше на воза не поміститься.

– Та що ти «пане, пане». Кажи просто – Юрку.

Павузом називалася довга і досить товста дерев’яна жердина, яку кидали зверху на сіно вздовж воза і міцно прив’язували з двох боків: стиснене павузом сіно уже не могло розсипатися по дорозі.

– Поїхали, – мовив Дашинич, усівся на сіні та, взявши у руки батіг і віжки, стьобнув коней: – Вйо! Гайта-вйо!

Доїхали додому добре. Сіно скидали до стодоли, а тоді поверталися знову на сінокіс – трави цього року вродили буйні, тож і запас на зиму буде великий.

– Те, що дощик намочив, – сонечко висушило, – говорив дорогою Дашинич, поганяючи коней (малий повністю перебрав кермування возом на себе). – Якщо сіно хоч раз дощик не намочить, то корові взимку і їсти не смакує.

Юрій лише всміхнувся про себе: добрий буде господар.