Розділ VІІ

Ой підходить вже кінець – йдуть дівчата під вінець.

Треба й нам дивитися, на котрій женитися…

У роботі та вічних клопотах весна поволі проминула, почалося літо. На відміну від «бойової» весни, літо було кволе. Якщо травень ще потішив гарною погодою, то червень одразу ж розплакався дощами. Городину ще сяк-так вдалося обробити, а із сіном була справжня морока: лиш сонечко почне сушити, як тут же впаде дощ і відразу все намочить.

– Не дай Бог, ще зігниє, – бідкалася постійно мати.

Юрій також турбувався про справи господарські: втягнувся у них з головою. Навіть почала забуватися пригода з Коналінськими, а думки про Січ також самі по собі відійшли на друге місце. Тут, у Кульчицях, і справді було багато для нього роботи, а батьки вже були не ті, що колись: старість невпинно підкрадалася все ближче.

Підходила неділя. У суботу сонечко, нарешті, вийшло з-за хмар, так що під вечір усі Шелестовичі із граблями та вилами вийшли на свій сінокіс, аби «рушити» сіно – перекинути, щоб краще сохло.

– Якщо тільки Бог дасть погоди, то завтра після обіду можна буде звозити, – сказала мати, вправно орудуючи дерев’яними граблями.

Батько був недалеко і почув ці слова.

– Завтра – неділя.

– Мусимо забрати сіно з поля – інакше зігниє. Доки відправа у церкві закінчиться – якраз підсохне добре.

– То можна буде зробити і в понеділок, – стояв на своєму батько.

– А як знову дощі підуть?..

– Мені треба завтра до Поділець!

У Подільцях також жила руська шляхта, і батько вже цілий тиждень збирався до них у якійсь важливій справі.

– Так що почекає твоє сіно.

– Чого ж «моє»? Хіба ж я його їм? Якщо не буде паші на зиму, то треба буде худобу продавати чи різати. А як Юрко женитися схоче, що ми йому офіруємо?

Мати не часто наважувалася вступати з батьком у дискусію, але інколи таки доводилося.

– Я є шляхтич, розумієш? Для мене слово є вищим за корови і сіно!

– Ну, то пусти сина з хати жебраком, раз такий гоноровий: нехай з нас сусіди сміються.

– Досить вже! – гримнув батько.