Розділ VІ

– Там же дорога переорана. Ваші пани не хочуть, аби через Радловичі шляхта кульчицька до Самбора їздила.

– Стежка є. Між нашими селами завше дорога або хоч стежина була і буде, доки світ стоїть. А пан нехай ся поцілує в…

Бакалець по стежині вивів їх до радлівського цвинтаря. Вони проїхали вгору попри нього, а також попри церкву Святої Великомучениці Параскеви. Миколай, а за ним і всі інші, скинули шапки й перехрестилися.

Проминувши церкву, подорожні опинилися на роздоріжжі. Просто перед ними десь за двісті кроків бовванів костел.

– Світло горить, певно, мша правиться. Он і сани нашого пана Баранського, – сказав Миколай.

– Не хотілося б сьогодні із вашим паном побачитися.

– Думаєш, пане Юрку, мені його бачити охота? Остогид мені як гірка редька з його панщиною і чиншами й проклятим фільварком.

Миколай уважно вдивлявся у подвір’я костелу. Руху там ніякого не було, тож він виїхав на дорогу. Інші поспішили за ним. Швидким кроком коні їхали вгору до костелу. По праву руку від них був давно занедбаний двір княжого посадника Радиловича, який заснував колись тут поселення. Далі вони без перешкод минули костел і рушили далі. Проїхавши іще кілька сотень кроків польовою стежиною, кульчичани опинилися у своєму селі. Ось уже Здениш, а далі і Ласки.

– Тут уже біда нам нічого не зробить, – сказав з полегшенням батько Юрія. – Дякую тобі, Миколаю, що провів.

Без слів Юрко й Миколай потисли один одному руки, Бакалець розвернув коня й погнав назад. Кульчичани й собі поїхали своїм селом. Кульчиці ще не спали: обходили господарство. Один за одним шляхтичі, прощаючись, завертали до своїх дворів. Доїхавши до майдану, Шелестовичі й собі завернули на своє обійстя.