Розділ VІ

– Бог добрий, усе в його волі. Ти ж сам звідки дізнався про засаду?

– Мариня сказала. Почула від старого: чи випадково, чи як… і зразу прибігла до мене. То я на коня – і просто за вами…

Вони від’їжджали все далі у поле. Місяць то пірнав за хмари, то знову показував свій жовтавий, заокруглений бік.

– Звідки знаєш ту дорогу? – запитав Юрій, бачачи, як впевнено їде майже непомітною стежиною Миколай у такій темноті. Ніби й кінь його сам знає, куди ступати.

– Ми з Радлович так постійно до Самбора ходимо – через воду. До моста йти далеко, а так перейшов – і майже під Самбором. Ще малим із мамою по тій стежці ходив. Вона носила молоко до Самбора на продаж, часом яйця, сир, сметану, деколи городину. Жиди купували. Ми так і жили з того, так що в Самборі бував кожен день – помагав мамі. Тато мій на війні пропали, а я найстарший.

– У драгуни чого пішов?

– Забрали до війська, то й пішов. То у вас, кульчичан, землі багато, а повинностей нема, до війська не забирають. Колись я ходив до ваших на заробітки, як малим ще був. Поганяв. То за цілий день так по полях налазився, що на ноги стати не міг. А у мене клаптик поля, що не можемо ні себе прогодувати, ні коровину.

– Ми свою землю і свої права у кривавих війнах добули. Кров’ю своєю її купили.

– І я теж хочу собі, як і ви, кров’ю купити…

– Бачу, твердо намірився на Січ іти.

– А що? Зійде сніг, дороги підсохнуть – можна буде йти. Що скажеш?

Кульчицький замислився.

– Я б не поспішав. Подивимося, що Коналінські робитимуть: без мене батько з ними ради не дасть. Як випаде нагода – розберуся з ними, а вже тоді й на Січ.

Кульчичани саме проїхали повз хутірець. Тут стояло не більше як три хати, оточені садком, звідти пробивалося слабке світло. Раптом загавкали з хутора собаки, але зразу ж і затихли.

Проминувши хутір, опинилися на лівому березі Дністра. Обабіч цього місця берег був порослий густим верболозом. Улітку Дністер гарний, спокійний; водичка його чиста й приємна. Тут завше пахне вербою, рибою, піском, корови сходяться сюди з пасовища пити воду, ховаються поміж верби від сонця, а малі пастухи тим часом купаються й ловлять рубу.

Миколай першим з’їхав конем із берега, став на льоду.

– Можна їхати, лід витримає, – мовив.

Шляхтичі один за одним почали сходити: зіскакували з коней, допомагали жінкам, поволі спускали сани. Сонний Дністер, накритий товстим льодом та снігом, пропустив їх на другий бік. Правий берег у тому місці був пологіший, тому невдовзі кульчичани опинилися на радлівських луках – і Миколай повів їх далі.

– Попри костел поїдемо? – запитав Юрко Миколая.

– Аякже.