Розділ І. Відень, 1683 рік

– Може, іще все минеться, – махнув рукою Франк. – Чи ж тільки один раз у нас із турками доходило до ворожнечі?

– Дав би Бог, – зітхнули гості.

Запанувала тиша. Нараз один із гостей запитав Юрія:

– Ви, гер Кульчицький, прецінь не турок? Певно, серб, як і пан Михайлович?

– Ні, я з Галичини.

Гості не второпали:

– Поляк, чи що?

– Ні, русин.

Німці й далі не розуміли:

– Невже московіт?

Пан Юрій нахмурився:

– Ще чого бракувало.

– Він козак з України, – втрутився в розмову Юрко Михайлович, який досі переважно мовчав.

– Он воно що! – відразу зрозуміли присутні.

У той час про Україну знали добре всі держави Європи. То вже пізніше настануть важкі часи, коли славне ім’я України піде в забуття і її будуть плутати із Росією чи Польщею.

– Ja, ja, – закивав головою один з гостей. – Україну знають всі. І то здебільшого завдяки козакам. Вони стоять наче міцний щит, відгороджуючи Європу від мусульманського світу. Кращих воїнів проти турків не знайти. Було б дуже добре, якби козаки виступили в союзі з нами проти османів, якщо все-таки дійде до війни.

– Я щоденно молюся за Україну і прошу Господа, аби зглянувся на народ мій, захистив мою землю. Та поки що просвітку не видно: і татари з турками, і поляки, і москалі тиснуть зі всіх боків, не даючи козакам розправити крила, – сумно сказав Кульчицький.

Вони ще бесідували якийсь час, а тоді почали розходитися, залишившись із добрими враженнями від гостини.