Розділ І. Відень, 1683 рік

– Досить, досить тобі, Юрку, пестощів… Заходив пан Амбросій, шукав тебе, він може повернутися.

Настрій у Юрія відразу поліпшився – увесь світ уже не був таким чорним. Ось що значить мати справді вірну, люблячу жінку, яка розуміє тебе з півслова. Він ще раз обійняв дружину, поцілував.

Капітан Амбросій Франк був його давнім другом. Він навіть віддав окрему кімнату із кухнею у своєму домі для родини Кульчицьких, де вони й замешкали. Капітан був великим шанувальником кави, яку варив Кульчицький, і всіляко допомагав йому у відкритті першої у Відні кав’ярні. Саме із цим питанням Юрій носиться останнім часом та оббиває пороги усіх можливих міських урядів. Там з нього тільки сміються: вони ще не зрозуміли, що то є за напій – кава!

Тактика у пана Амбросія була дуже простою: він запрошував до себе своїх друзів, знайомих, а тоді кликав пана Юрія, аби той почастував їх кавою. Отак помаленьку, але впевнено, кава здобувала у Відні своїх прихильників, бо серед друзів капітана були люди впливові, які могли б закинути за пана Кульчицького слівце у ратуші.

Юрій здогадався, що зараз йому доведеться у капітана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати своє начиння.

– Попий хоч на дорогу! – гукнула йому Марія.

– Нема часу, – відповів він, а тоді затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марія підійшла до нього зі своєю філіжанкою. Жінка ніколи не пила каву гірку та чорну. Вона додавала собі до неї вершки та цукор.

– Так набагато смачніше, – відповіла вона на його німе запитання.

Він був із нею згідний: смак справді набагато приємніший, однак суть кави була в іншому – вона повинна додавати бадьорості, сили, відганяти сон.

– Справжні козаки п’ють тільки чорну каву, – підморгнув Юрій дружині і вийшов з кімнати.

Капітан мешкав у тому самому будинку, тільки вхід був з іншого боку. Жили вони у Леопольдштадті – передмісті Відня, заселеного переважно євреями та вихідцями з Балкан. Мешкало тут і чимало австріяків, як-от пан Амбросій. Ця дільниця була поза мурами міста, і від Відня її відділяв Донаоканал – один із рукавів Дунаю. Так і виходило, що Леопольдштадт лежить ніби на острові, поміж самим Дунаєм та його рукавом.

У світлиці Юрія зустріли схвальними вигуками.

– А от і наш кавовий майстер, – сказав гер Франк. – А ми вже зачекалися.

– Гер капітан так багато розказував про пана, що нам аж цікаво скуштувати того славного напою, – докинув один з гостей.

Усього в світлиці було четверо чоловіків без самого Юрія. Це був капітан, двоє його гостей, яких Юрій ще не знав, та давній товариш – Юрко Михайлович – серб.

– З радістю приготую для вас каву, аби ви могли збадьоритися й відчути цей неповторний смак, вдихнути аромат, – відповів Юрій і пішов до кухні.

– Дозволь, гер Кульчицький, піти з тобою та подивитися, як ти чаклуєш над тим напоєм, – зголосився один з гостей.

– Прошу, – погодився Юрій.

У грубі вже горіли дрова, тож Кульчицький просто порозсовував їх по кутах гачком – кава має варитися на малому вогні. Далі він поставив на блят залізний таз із піском усередині, чекав, доки пісок нагріється. За цей час помив руки, засипав дрібно розмелені кавові зерна у турку (він так називав посудину, в якій варив каву), залив холодною кип’яченою водою. Тут було рівно на дві філіжанки – для гостей пана капітана.

Пан Юрій пересовував турку з місця на місце по піску, доки кава поволі не зварилася. Гості із зачудуванням дивилися на всі ті чаклування. Тільки кава підходила до кипіння, почала підійматися своєю піною, як Юрій хвацько підхопив її і розлив у дві філіжанки. Божественний аромат тут же розлігся кімнатою, почав лоскотати ніздрі присутнім.