Розділ ХХVІ

Вісьта, коню, боком,

До тої дівчини,

Шо є за потоком!

– Та перестань вже виспівувати, – попросив, сміючись, Кульчицький. – Розкажи ліпше, як ти живим тоді лишився.

– А шо розказувати? Тільки татари нас положили, як нізвідки Сірко налетів. Як коршун. Татари кинулися хто куди, так і не вспіли дорізати поранених. Казали козаки, що Сірко приклав якусь траву, так і зупинив мені кров. А далі вже в Коші лікували.

– А інші хлопці як?

– Хто як. Хто вже не встав тоді, інші пізніше головами наклали, а дехто – донині живий. Побігли за турками із Палієм, а я тута лишився – Кульчицького хотів знайти. Ніби чув, шо то ти, круца-фіца.

– Скільки ж то вас прийшло до Відня?

– До чорта. Є козаки, яких папа ще вербував скоріше, то тих три чи чотири тисячі. Крім них козаки правобережні та запорозькі. То нас навербували Гоголь із Палієм. А коли ще додати українців з Галичини, то всіх разом тисяч двадцять набереться українського люду. Хай знають всі скурві сини, що не пропала ще козацька сила, жива ще козацька мати!

Вони отак утрьох обійнялися й пішли у бік визволеного Відня.