Розділ ХХVІ

– Хто це загинув? – спитав Юрій одного із польських шляхтичів-гусарів.

– Отаман козацький.

– Розумію. Та звали як?

– Здається – Гоголь.

Юрій зблід. Він уже чув колись, що не стало три роки тому поміж козацтвом Сірка, а от тепер іще й Гоголь пішов до козацького раю. Видно, там, на тому світі, також дуже бракує добрих козаків.

Почало смеркатися, а люд із турецького табору так і не розходився. Юркові вдалося побалакати з козаками. Як виявилося, і справді загинув отаман Гоголь. Його вбила турецька куля ще на початку атаки. Далі козаків очолив Семен Палій – і вони жорстоко помстилися туркам за смерть свого отамана. Так і поховали Гоголя на березі Дунаю…

Козаки не мали довго затримуватися – мусили доганяти турків. Не можна дозволити такій силі спокійно перейти на другий бік Дунаю, а то воїни Кара-Мустафи зможуть перегрупуватися. Їх треба роздрібнити чимбільше. Тож скоро козацьке військо рушило далі.

Так, не зустрівши нікого зі знайомих, Кульчицький вирішив вертатися додому. Нарешті всі жахи скінчилися, і він зможе собі відпочити, а то за ці дні геть підупав на силі.

До нього підійшов Михайлович.

– Ідеш додому?

– А що?

– Там кава лишилася. Певно, із триста мішків буде!

– То й що? Поляки собі заберуть або князь Лотаринзький. Немало тут ласих на дурничку.

– Вони не знають, що то таке. Я надурив їх, сказав, що то корм для верблюдів, то ці невігласи хочуть у Дунай викинути. Забери краще собі, будеш у своїй кав’ярні тримати – на сто літ вистачить!

Юрій посміхнувся: все-таки козацька душа в того серба. Вони обійнялися й пішли до тих мішків, заспівавши собі нехитру турецьку пісеньку.

Раптом Кульчицький почув ніби щось знайоме. Він притишив хід, пісня його обірвалася, він прислухався.

– Питаю вас, німчаї, Кульчицького не знаєте? Як же тобі пояснити, круца-фіца?! Він же Відень врятував, тебе врятував, один з другим! Куль-чиць-кий!

– А, я, я, гер Кольчіцкі, – кивали австрійці, але так і не розуміли, чого хоче від них цей козак.

– Та зрозумій же, німецька душа, товариш у мене був, теж Кульчицьким звали. Може, це родич, чи шо!

Юрій застиг. Враз перестав обіймати Михайловича й пішов, ні, побіг до того козака.