Розділ ХХVІ

– От, німота, круца-фіца! – вилаявся Миколай Бакалець, як раптом побачив, хто до нього наближається. Козак аж за шапку схопився від здивування, а тоді кинув тою шапкою щосили до землі.

– Мамцю моя рідна!

Вони обійнялися і так стиснули один одного, що жодна у світі сила не здатна була розірвати тих міцних козацьких обіймів. Нарешті, втративши всю свою силу та виплакавши до останку скупі козацькі сльози, вони відпустили один одного, повитирали вологі очі.

– Братику мій рідний, а я вже за твою душу стільки років молюся, думав, ти і ліг там у землю, на тій заставі, – не тямив себе від щастя Кульчицький.

– Рано мені ще в землю, – сказав Миколай, а тоді, витираючи очі, затяг на всі свої козацькі легені:

А хто ж буде пиво пити,

Як я буду в землі гнити?

Пиво, пиво, пиво зелене!

До їхнього гурту підійшов Юрій Михайлович. Він одразу збагнув, що то за козак – не раз чув про нього з розповідей Кульчицького.

– Це мій товариш Юрій Михайлович. То ми разом з ним через турецький табір перейшли.

Миколай і Юрко міцно потисли один одному руки. Аби вгамувати трохи пристрасті, Миколай дістав люльку, заходився шукати кисет.

– Певно, у бою загубив, круца-фіца.

Михайлович простягнув йому свого тютюнцю. Миколай посміхнувся, знову затяг, не встидаючись і ні від кого не криючись, одну зі своїх співанок, яких, певно, знав мільйон:

Товаришу-друже,

Я тя добре знаю:

Дай мені тютюну,

А я файку маю!

– Пішли тепер до моєї господи. Будемо святкувати, свою Марію тобі покажу. Ось побачиш, яка красуня, – запросив друзів до себе Кульчицький.

– Веди, показуй, – погодився Миколай і знову на радощах затяг:

Вісьта, коню, вісьта,