Розділ ХVІІ. 1673 рік. Весна

– Ти, пане шляхтичу, не на тоці, і в руках шабля, а не ціп.

Ці слова розізлили Попіля – і він знову пішов у атаку. Запорожець знову відбив його удари, натомість вдарив сам. Шляхтич ледве відбився, тоді ще раз і ще: ця контратака трохи збила пил із Івана: він вирішив бути обережнішим. Тепер запорожець почав насідати на нього, шляхтич відбивався, аж тут запорожець своєю шаблею закрутив шляхетську – й одним ударом вибив Попілю зброю з рук.

Козаки схвально загули, Попіль стиснув кулаки з досади.

– Ти витримав іспит: було більше, як десять, товаришу.

Запорожець підняв шаблю й простяг її Попілю, а разом з нею і свою руку. Нащадок Сагайдачного роззирнувся навсібіч, тоді посміхнувся, потис руку запорожцеві – тепер він справжній січовик!

– А ви чого стоїте, круца-фіца, і не витягаєте свої шаблі? – гукрнув запорожець до решти новоприбулих. – Хіба не чули, що кожен січовик може Дніпро переплисти і птаха на льоту з пістоля поцілити?!

Усі троє, ніби по команді, вихопили пістолі.

– Он голуби дикі, – показав запорожець на пару голубів, що сіли поворкувати на курені. – Поскубайте їм п’юрка.

Шляхтичі перезирнулися. Нарешті один з них мовив:

– Божого птаха стріляти не будемо. Давай ліпше у твою шапку.

Відповідь розсмішила запорожців, і вони почали сміятися із такої дотепності.

– Добрі з вас козаки, круца-фіца, – посміхнувся й собі січовик, що приймав іспит у новоприбулих.

Із гурту вийшов середнього зросту чоловік і підійшов до них.

– Вітаємо в січовому братстві. Чи впізнаєте мене, пани-брати?

Шляхтичі перезирнулися.

– Як же не впізнати? Ти – Юрій Кульчицький-Шелестович. Ми принесли тобі вітання від батька твого і від рідної землі.

Юрій привітався з усіма по черзі, а розговорившись, впізнав усіх. Попіль був його одноліток, інші – молодші. На щастя, живе у Кульчицях іще козацька кров, чує заклик Січі-матері, тому й дорога із Самбора на Запоріжжя ніколи не заросте бур’яном. Двоє інших хлопців були один з роду Костиків, другий – Білинських. Четвертого також упізнав – малий Дашинич, який колись у Кульчицях випросив ковбасу у Юрка за свою коляду, а потім допомагав возити сіно. Он як підріс за ті роки!

– Тут багато земляків наших. Пішли покажемо вам курінь. Завтра ви будете приставлені до якоїсь роботи: тут хліба лежаного ніхто не їсть. А сьогодні відпочивайте, ввечері підемо до корчми, відсвяткуємо ваш прихід. Чи добре я кажу, Миколяю?

– Добре, круца-фіца. Як корчма – то добре є, – відповів Бакалець, натягуючи шапку на голову. Це саме він приймав іспит у новоприбулих. Раптом на цілу вулицю затяг пісню:

Чи ти, старий, звар’ював,