Розділ ХVІІ. 1673 рік. Весна

1673 рік, літо. Запорозька Січ

Тут завжди пахло степовим вітром, зіллям і спокійною дніпровською водою. А ще тут пахло рибою і саламахою, пахло піснею, дотепним словом, жартом, пахло рівністю, побримством та твердою християнською вірою. Хто хоч раз побував тут – ніколи не забуде того духу, який вдихає чоловік не лише своїм носом, а усім тілом, цілим єством.

Чортомлицька Січ не була вже й такою великою, всього 900 сажнів кругом та 6 сажнів вал заввишки. Набагато ширшою від вулиць поміж куренями, та навіть від січового майдану, була козацька вільна душа. Це відчули кульчичани, щойно опинилися всередині. Вони з подивом оглядали січові укріплення: рів, вали, бійниці, башту, дерев’яні коші, насипані землею. А ще розглядали химерних січовиків, їхній побут та одяг. А запорожці, як і всі вільні люди, одягалися яскраво, говорили голосно, сміялися, і кожен з великим інтересом займався своєю роботою. Січовики не звертали уваги на новоприбулих: кожен день сюди прибували свіжі люди, аби в таких суворих умовах сьорбнути такої солодкої свободи.

На майдані вже був писар зі своєю книгою, і кульчичани пішли просто до нього, щоб вписав до якогось куреня.

Звістка про прибуття на Січ новобранців аж із землі Самбірської привернула увагу деяких козаків, і вони рушили на майдан, щоби упізнати когось знайомого. Хлопців саме вписали до Тимошівського куреня, бо, як сказав пан писар, там було вже багато їхніх земляків.

– То це ви із Самбора, круца-фіца? – раптом перепинив їм дорогу високий козак.

– Із Кульчиць ми. А ще з Білини, Городища, – відповів старший із них – широкоплечий козак.

– А, шляхта. Тільки знайте, панове, у нас тута нема шляхтича й хлопа, а тільки всі вільні братчики. До якого куреня приписані?

– Тимошівського.

– До нашого, добре є. Походите трохи у мене в молодиках, доки розуму козацького не наберетеся.

Шляхтичі перезирнулися.

– Як-то в молодиках? – запитав найстарший. – Я називаюся Іван Конашевич – Попіль з Кульчиць, роду Драго-Сас. І я сюди прийшов, аби не пахолком бути, а тільки козаком.

Інші шляхтичі підтримали його. Було їх четверо разом з Іваном. Запорожець зміряв могутню статуру Конашевича-Попіля, мовив:

– А, Сагайдачного внуки? Тільки маю я в носі, чиї ви родичі, бо тут, на Запоріжжі, собі кожен сам дорогу стелить. Кажи один з другим, що потрафиш?

– Що хочеш – хоч на шаблі, хоч на пістолях! – гукнув Попіль.

Запорожець рвучко зняв шапку з голови й кинув до землі, просто у дорожну пилюку. Тоді почав засучувати рукави.

– Покажи, чого вартуєш, круца-фіца.

Попіль і собі почав готуватися до поєдинку: поволі почали сходитися козаки, аби подивитися двобій. І шляхтич, і запорожець були готові.

– Якщо десять разів наші шаблі не поцілуються – підеш молодиком: навчу, як треба шаблю тримати, – пообіцяв запорожець.

Попіль був відважним парубком, тому відразу пішов у бій. Удар у нього сильний, бо сам шляхтич кремезний, широкоплечий, хоч і невисокого зросту. Важку мав руку. Рубонув чотири рази, запорожець відбив і мусив відступити вбік, пірнувши під удар.