Розділ без назви (41)

Я чекав, поки Довбня скаже, для чого він закликав мене на цей пустельний берег. Капелюх від рвучкого вітру лопотів у його руці, як потужний глушник таємних розмов.

Довбня теж задивився на чайок і, мабуть, через те сказав ось так:

— Вам треба звити своє гніздо. Інакше це не життя.

Він мав на увазі, що в моєму віці пора мати власне житло і завести сім’ю. Але величезні черги на квартири та моя неблагонадійність не давали жодного шансу.

— Я придумав, що треба зробити, — сказав він. — Ми вас поставимо на чергу.

— Лишіться того ровера, Миколо Петровичу. Хоче­те клопоту на свою голову?

— Не бійтеся, квартиру вам ніхто не дасть, — заспокоїв мене Довбня.

Він пояснив свою комбінацію. Навесні здаватиметься кооперативний будинок, і той, хто стоїть на квартирному обліку, матиме право на позачергове придбання житла.

Я не уявляв, скільки то коштує, але тільки всміхнувся. Грошей у мене було не більше, ніж у тієї чаєчки-небоги, що звила гніздо при битій дорозі і тепер пискляво квилила над холодною річкою.

Довбня зрозумів мою посмішку.

— Там не такі вже й великі гроші, — сказав він.

— Скільки?

— За однокімнатну квартиру перший внесок — тисяча рублів.

Я прикинув, що якщо не їсти, не пити й не зодягатися, то таку суму можна зібрати за рік.

Довбня прочитав мої думки і промовив таке, що в мене клубок підкотився до горла:

— Скільки не хвататиме, я вам позичу.

— Не знаю, — сказав я. — Дякую, але…

— Знаєте! — він кинув недопалок у пісок і затоптав його носаком черевика. — Приходьте у п’ятницю на профспілкові збори.

Цього я не хотів розповідати Стефі: ще де те теля, а чорт уже з… Довбнею. Вона сиділа біля мене така маленька і беззахисна, що я дивувався, чому раніше видавалася мені гінкою лошицею. Видно, капелюшок та обчаси додають жінкам третину зросту.

Стефа взяла до рота чайну ложечку і так тримала її, поки на очі не набігли сльози.