Розділ без назви (41)

— Стерпно, — сказав я.

Низько над чорними високими хвилями пискляво кричали чайки.

— Не гірше, ніж… там? — спитав Довбня.

— Ні.

— Люблю я цю річку, — він різко перескочив на іншу тему, подумавши, що торкнувся мого болючого місця. — Колись, як буде тепло, приїдемо сюди рибалити. Ви…

Довбня, мабуть, хотів поцікавитися, чи я люблю риболовлю, але теж схаменувся. Яка риболовля? Де? Тому він спитав:

— А там, звідки ви родом, є річка?

— Є.

— Черемош, Прут?..

Він, певно, назвав усі західні річки, які знав.

— Ні, Стрипа, — мовив я.

— Стрипа? Не чув. А риба там яка?

— Всяка є.

— А найбільша? — Довбня дивився на мене з такою цікавістю, як може дивитися лише чоловік, схибнутий на риболовлі.

Я вдруге згадав Дзідзя. Це він у нас був удатним рибалкою, хоч свого часу належав до сотні «Холодноярці», а не «Риболовці», яка теж входила до куреня Бондаренка. Але Дзідзьо умів співати, а розповідав краще Сірко, тому історію про найбільшу рибину в Стрипі я запам’ятав з його вуст.

Якось Сірко допомагав Дзідзьові тягати волочка попід очеретом, де жирують лини, і тягали вони його доти, поки не зачепили якогось корча. Уперлися, бідаки, руками й ногами, а воно ні сюди ні туди. Тоді Сірко пірнув, щоб відчепити волока, і, розплющивши під водою очі, побачив колоду, оброслу мохом та черепашками. Став він шукати зачіпку, що не відпускала їхнього волока, підплив до колоди з другого боку — там вона була вужча і мовби приплюснута, — дивився, дивився, аж поки вода в літній Стрипі нараз не зробилася крижаною. Сірко побачив, що обросла мохом і мушлями колода також на нього дивиться. Двоє живих плескатих очей прозирали на нього з-поміж зеленого моху. Невідь-яка сила виштовхнула його на поверхню, і Сірко побіг водою чимдалі від тієї почвари, гукаючи за собою Дзідзя. Тертий рибалка Дзідзьо покинув волока й побіг за Сірком, думаючи, що того вкусила якась зміюка. А коли Сірко відсапався і розповів про почвару, Дзідзьо йому не повірив. Він повернувся на те місце, сам пірнув під воду і вивільнив волока з риб’ячого плавця. То була, як пояснив нам Дзідзьо, велетенська щука, метрів на два завдовжки і пудів зо три вагою. Така старезна, що вже й плавати не здужала, стояла на місці, як та колода, обростаючи ­мохом і черепашками. «Як же вона харчується?» — спитали ми. І тут уже Сірко, колекціонер дивовижних істо­рій, пояснив, що такій «колоді» немає чого метушитися. Вона лише час від часу розтуляє пащу, і дрібна риба сама запливає в неї, як у печеру.

Я не розповідав Довбні про Дзідзя й Сірка, але похвалився, що в нашій Стрипі водяться трипудові щуки до двох метрів завдовжки.

— Та ну! — не повірив він. — Ви самі бачили?

— Так, — сказав я, бо й зараз перед очима стояла обросла мохом та черепашками «колода», яка стомлено дивилася на зелений світ, що поволі згасав. У мене не було підстав не вірити Сіркові.

Тонко й пронизливо кричали чайки. Вони не махали крилами, а тільки вміло підставляли їх вітрові.