Розділ без назви (41)

— Ні.

— Я, звісно, старший за вас років на п’ятна­дцять, але…

— Я того не помітила, — каже вона, і в її ясних очах зблискують збитошні бісики.

— Ви могли б вийти за такого, як я?

Глянути збоку, це було, мабуть, поспішне сватання, може, нам потрібен був ще якийсь час, щоб притертися, але серце підказувало, що зволікати немає куди, бо Стефа і є та доля, яку я викликав із води, ходячи понад Дніпром. До того ж це був перший випадок у моєму житті, коли хлопці в чорних плащах стали в пригоді — я застановився на думці, що то може бути найліпший вихід для неблагонадійного козака-нетяги — одружитися з приставленою до нього агенткою і схилити її на свій бік.

— Ви мене навіть не запитали, чому я розлучилася з першим чоловіком.

— Стефо, запам’ятайте: у вас ніколи не було ніякого чоловіка. Я беру вас дівчиною. Ми все почнемо з чистого аркуша.

Я зробився надто балакучий і сказав, що так, звичайно, важко розраховувати на безхмарне життя з особливо небезпечним злочинцем, моя біографія може позначитися навіть на наших дітях, але ­натомість Стефа матиме щиру любов і мої нерозтрачені почуття.

— Я не впевнена, що в нас будуть діти, — ска­зала вона.

Тієї хвилини мене це обходило мало. Я тільки здогадався, що воно якось пов’язано з тією причиною, через яку Стефа розлучилася з чоловіком.

— Що Бог дасть, те й буде, — мовив я.

— Ти мене не покинеш? — спитала вона, вперше звернувшись на «ти».

— Я кохаю тебе.

— Ти впевнений?

— Стефо, єдине, за що я тебе можу покинути, то є зрада. І не тому, що це ти, я чи ще хтось. Є кодекс честі. Для мене він сталий.

— Ти зміг би вбити мене за зраду? — спитала вона.

— Не знаю.

— Скажи, що зміг би.

Господи, навіть вона бачила в мені чоловіка, для якого убивство — звична річ. Мені стало мулько в лікті, якими я опирався об твердий пластик кухонного столу.

— Я м’якосердий, Стефо. Лісові чорти не такі, якими їх малюють у більшовицьких газетах.