Розділ без назви (30)

— Де ж ти ходиш до церкви? — спитала Михася. — В Тернополі?

— Ні, там, де я нині замешкав. В одному селі. Доньцю, ти все побачиш сама, їдьмо зі мною.

— Не тепер, — сказала вона.

Він підвівся, обхопив руками голову.

— Я пропаду без тебе.

— Васильку, зрозумій, я не можу, — Михася теж підвелася, сіла навпроти, поправляючи на грудях сукенку. — Стільки всього відразу.

— Я пропаду, — повторив він. — Так і знай.

— Не пропадеш. Їдь до Харкова чи куди тобі ляже дорога, а я залишуся тут. Усе, що знаю про тебе, збережу в таємниці. Поки що я не можу й думати про краще життя далеко від дому.

— Ліпше б я застрілився ще там, в очереті…

— Не кажи так. Може, все ще зміниться і ми будемо жити разом. Бо нині мені здається, що все добре в житті сі скінчило.

— Ти не кохаєш мене. Тому так і кажеш.

— Неправда. Я кохаю тебе, але піти з тобою не можу. Мусить щось змінитися, аби ми жили разом.

— Що?

— Не знаю. Щось важливе.

Михася замислилася, потім спитала у нього:

— Васильку, а мене ти кохаєш?

— Якби не кохав, то чого б я признавався до тебе? Щезнув би безвісти. І ти б ніколи не довідалася, що я живу. Але я прийшов до тебе. Ти ж нікому не скажеш про нашу зустріч?

— Про когось іншого сказала б відразу. А тобою, Васильку, най Бог керує.

— Бог? Якби я тебе не любив, узяв би силою.

— Як же ти жив би зі мною, якби взяв силою?