Розділ без назви (30)

— Випадково. Коли впала криївка біля Вівся, у вбитого командира Бондаренка знайшли мою записку. У ній я писав, що в червні ми з хлопцями перебираємося в очерет. От і все. Не думай про мене погано. Мені теж тяжко.

— Я знаю, — сказала Михася. — Я тебе розумію.

Він усміхнувся, погладив її коротке шовкове ­волосся.

— Якби ти знала, як я тужив за тобою. Не раз цілував те пасемко, що ти подарувала мені тоді в трощі.

— Воно досі з тобою?

— А де ж!

Він дістав з-за пазухи срібне сердечко, яке носив на ланцюжку разом із хрестиком. У ньому тримав пасемко Михасиного волосся, яке вона відрі­зала йому на згадку після того, як вони поріднилися в трощі.

— Я давно хотів з тобою зустрітися, але не міг. Мені конче треба вирішити одну справу.

— Яку?

— Хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

— Спочатку в Тернопіль. Потім ми самі вирішимо, де нам жити. Я вже домовився з підполковником, що виїду до Харкова чи ще до якогось великого міста і житиму як захочу.

— Не розумію… — Михася була приголомшена.

— Що тут розуміти? Я хочу, щоб ти їхала зі мною. Зараз. Ми підемо до Юзефівки, а там нас забере ­таксівка.

— Васильку…

— Віднині ми житимемо разом, — сказав він.

— Ні…

— Ніхто нічого не знатиме. Ми одружимося так, що до певного часу навіть твоя мама не знатиме.

— Я у загсі шлюбу не братиму, — сказала Михася. — Не хочу, щоб мене бачили, записували.

— Ми повінчаємося в церкві. Захочеш — на людях, а ні — таємно. Знатимуть лише священик і Бог. Доньцю, ти не пошкодуєш. Я змінився, майже не п’ю горілки, хіба для годиться, ходжу на вечірню до церкви. Більшовики дивуються з мене, вони думали, що я садист, душогубець, а побачили вірую­чого чоловіка.