Розділ без назви (30)

— Один мені потрібен, щоб звіряти нові свідчення з попередніми.

— Отак?

— А як інакше?

Змій таки був трохи твердолобий. Для тієї роботи, яку він виконував, великого розуму, звісно, не треба, але я бачив, що Броз відводив йому значно важливішу роль, ніж простого виконавця.

— Файно є, — мовив Змій і, косо глипнувши на Михасю, поліз нагору. Трохи там пошарудів, замасковуючи вхід, і важкою ступою погупав далі.

— Усе гаразд, — обернувся я до Михасі. — Спіть.

— Можемо продовжити, — сказала вона. — Мені ліпше.

— Добре. Маємо ще годину-півтори.

Ми повернулися до того моменту, коли Михася націлила пістолет на Стодолю.

Ні, вона, звичайно, не вистрілила. Але була мить, коли Михася хотіла вбити його і себе. Хтось ніби притримав її за руку. Вона опустила пістолет, Стодоля взяв його і заховав у кобуру.

«Ти слабонька дівчинка, доньцю, — сказав він. — Тому така мила».

Михася гарячково шукала виходу з безвиході. Вона запитала Стодолю, чи не може він застрілити того підполковника, відтак утекти і переховуватися так, щоб його не знайшли ні чужі, ні свої, поки в цю справу втрутиться Леміш. За вбивство високого начальника МГБ багато чого пробачиться. Ні, про це не може бути й мови, відповів Стодоля, біля підполковника постійно крутяться старшини й кілька десятків москалів охорони.

— Тоді втікаймо зараз, — запропонувала Михася. — Удвох.

— Куди?

— Будемо переховуватися разом! Васильку, я тобі обіцяю, що вийду на Лемеша. Ми все залагодимо. Тікаймо, поки ніч і немає твоїх наглядачів.

Стодоля дивився на неї розгублено, Михася навіть у темряві побачила вагання на його виду і, щоб більше заохотити Василька, взяла його обличчя між свої долоні і стала обсипати цілунками. Він теж виціловував її всю, — доньцю, доньцю, сердешна моя, — так ніжно голубив, що Михася сприйняла його пестощі як безумовну згоду, і, коли його рука попливла по стегну й вище, вона навіть не думала пручатися. Михася відчула таку гостру радість, якої ще ніколи не відчувала у мить їхнього зближення.

Потім вони лежали обличчям одне до одного, переживаючи ту глибоку нероз’ємну втіху, одну на двох, яка мусила б поєднати їх і спільною думкою, і метою. Михася не мала сумніву, що так буде, ніжно гладила його щоки, чоло, торкалася пальцями вуст.

— Доньцю, прости… — сказав він.

Ці слова її насторожили, але Михася ще думала, що він вибачається за свій помилковий крок, і не сподівалася почути того, що Стодоля промовив далі:

— Не буде по-твоєму.