Розділ без назви (30)

— Що?

— Не вийде так, як ти хочеш. Я не можу того ­зробити.

— Чому?

— Доньцю, доньцю… Ти й досі живеш у минулому, в іншому світі. У тебе все ідеальне — любов, церква, Організація, провідники, Леміш… А воно так не є. Світ змінився, і люди сі змінили.

— Васильку, не треба…

— Ні, я хочу, щоб ти знала. Нині більшовики повсюди мають своїх агентів. Вони все знають про Орга­нізацію. Вони навіть краще за нас із тобою знають, де переховується Леміш. А знаєш чому? Бо біля Лемеша теж є їхній агент.

— Не може бути!

Стодоля розповів, як п’яний гебіст із Дніпро­петровщини одного разу виматюкався і сказав, що Леміш зараз сидить біля Болехова разом зі своєю жінкою Мариською. Насправді вона не Мариська, а Уляна Крюченко, родом із того села, що й цей ­балакучий гебіст. Виходить, Лемеша, якби хотіли, могли б захопити чи зліквідувати хоч сьогодні. Але не хочуть. Чому?

— Вони все брешуть, — сказала Михася. — Я не стрічала більш ідейного провідника, ніж Леміш.

Стодоля засміявся приглушеним сміхом.

— То було колись, — сказав він. — Тепер в Організації ідейних нема.

— Ти помиляєшся.

— Ні, я знаю. Зосталися ті, кому немає дороги ­назад. Але то їм лишень так здається, що вороття ­немає. Більшовики дивляться на це інакше. Вони кажуть, що ми могли б з ними боротися без жертв. Якби поздавалися живі, то мали б кращі можливості виборювати Україну.

— У тюрмах, у Сибіру? — спитала Михася.

— Вони кажуть, що будуть зміни. Україна стане самостійною, і вони також працюватимуть для її добра. Через те жалкують, що гине багато найкращих людей.

— Васильку, — сказала Михася. — Вони бачать тебе наскрізь, знають усі твої думки, тому так і говорять. Невже ти їм віриш?

— Вірю чи не вірю, а я суджу по собі. Здався живий, одначе нічого поганого не зробив і не думаю робити. Нікого не продав. У тому становищі, в якому я є тепер, можу більше зробити для України, ніж сидячи у криївці.

— Васильку, хто всипав трощу? Ти ж, будучи вже серед більшовиків, міг довідатися?

— Чесно? До того причетний і я.

— Ти-и-и?