Розділ без назви (23)

— Хто вам сказав, що УПА немає?

Він підвів на мене здивовані очі.

— Ну, де ж вона?..

— Армія, в якій воювали двоє ваших синів… а може, котрийсь із них досі воює… ця армія не звідомляла про свою капітуляцію.

Вуйко Матвій підвівся, обняв ззаду мене за плечі.

— Вибач, — сказав він. — Вибач старого телепня.

— Я знаю, вам людей шкода. Та поки ми є, жертв буде менше.

— Це я з жалю. Жаль потьмарює розум.

Авжеж. З жалю ми не розповіли Очкусям про двох повстанців, яких енкаведисти захопили живими під Гурбами. Про те розповіли селяни з сусідніх Антонівців: двох полонених близнюків зв’язали спиною один до одного, примоцували по боках дошки, щоб зручніше різати пилкою, і так перепиляли обох навпіл. Ні­хто не знав, як звали тих хлопців, може, то були й не Славко з Андрієм, тому ми не казали про них Очкусям. Навіщо завдавати ще більшого жалю, якщо не всі мертві поховані, не всі живі вертають домів.

Поки ми гомоніли з вуйком Матвієм, цьоця Юстина зрихтувала мені на дорогу клуночка.

— Нічого такого нема, а бульби, цибульки, крупів поклала. Оливи склєнку. Пацєтко заріжемо туди далі на осінь. Зайдеш?

— Зайду.

«Якщо відведені мені дні ще вмістять цю осінь», — подумав я.

— О, Матвію, катни у пивницю, там ще трохи сальця сі лишило.

Хліба й сала вуйко доклав під самісіньку зав’язку, і я закинув на одне плече автомат, а на друге — повний клуночок щастя.

Уже в сінях вуйко притримав мене за рукав.

— Ти питав, чи заходив хто з наших, — заговорив він пошепки, наче боявся, що його почує цьоця Юсти­на. — З хлопців ніхто. Приходила тільки Михася.

— Михася? З Божикова?

— А яка ж! Вона так гірко плакала за Васильком, що й моя коло неї заслабла.

Мене вдруге за вечір щось штовхнуло у груди. Василем звали Стодолю. Виходить, Михася не знала, що він живий. Чи знала? Може, вдавала горе про людське око?