Розділ без назви (23)

— Нічого. Їж, — сказав він.

Я хрумкав капусту, як зголоднілий кінь ко­нюшину.

— У наших хлопчиків змалечку був добрий апетит, — сказав вуйко Матвій. — Юстина, було, намішає свиням дрібної бульби чи гарбузів із висівками, поки сюди-туди, а вони й виїдять цілий баняк.

— Не набалакуй на дітей, — озвалася цьоця Юстина, яка випливла десь од печі, мов тінь. Горе так висушило бідну, що від неї справді лишилася сама тінь. — Уже не їдять.

Вона поставила переді мною полив’яну мисочку.

— Зосталося троха фасольової зупки. Посьорбай гор’ячого.

— Я не набалакую, — вуйко Матвій тернув кулаком око. — Я тіко хтів пояснити, як вони такими козарлюгами виросли.

— Ну! — сказав я. — У Бережанах в гімназії були першими спортовцями. Я сі вчив з ними, знаю. Такі подібні були між собов, що не відрізниш.

— Та де! — заперечила цьоця Юстина. — То людям так, а мені вони зовсім ріжні. Як ішли з дому, Андрій сказав: «Не журіться, мамо, ми ще сі вернемо». А Славцьо обняв мене та: «А як сі не вернемо, то не плачте за нами, пишайтеся».

— Ото й не плач, — сказав вуйко Матвій. — Пишайся. Більшовиків під Гурбами тридцять тисяч було. З літаками, танками, гарматами. А наших уде­сятеро менше.

— Я не плачу, я ось що думаю. Якщо людям наші хлопчики були їднакі, то чи не могли там почислити одного вбитого за двох?

Цьоця Юстина подивилася на мене сухими очима, бо які можуть бути сльози у тіні?

— На війні всяке буває, — сказав я. — Не всі мертві поховані, не всі живі сі вернули домів.

Щоб відійти од цього жалю, я спитав:

— А що нині в селі? Босяків не чути?

— Ні, — сказав вуйко Матвій. — Ото як постріляли наших в очереті, стало геть тихо. Ні ревізій, ні стягнень. Певно, не перед добром така тиша.

— А з наших ніхто не заходив?

— Давно. Я вже думав, що нікого й живого немає. Тільки чутки доходять їдна страшніша за другу. Біля­ Соснова впала криївка, пострілялися хлопці. Біля Вівся, на Драгоманівці, в Маловодах те саме. В їдної дівчини револьвер дав осічку, то зарізала себе бритвою. До чого воно так дійде?

— А що — ліпше до рук їм потрапити?

— Не знаю. Якщо замельдуватися[38], то, може, й ліпше, — опустив очі вуйко Матвій. — Бо згинете всі до одного. УПА вже немає. Ні в кого не повернеться язик дорікнути.