Розділ без назви (23)

— Люди змінюються, — сказав я. — Або їх змінюють обставини.

— Теж дурне, — стояв на своєму Сірко. — Яким я був, таким сі лишу. А про тих мені не кажи. Я за Міська думаю.

— А що за Міська думати?

— Щоб… щоби його там не викрили, — притишив голос Сірко. — Бо мені здається, що Місько так розуміється на агентурі, як вовк на звіздах.

Я здогадувався, що Сірка хвилювало не тільки це. Після того, як розсипався наш пункт зв’язку над Стрипою, закон конспірації вимагав ставити під пильну підозру найближчих і найвідданіших людей. Це розумів і Сірко, тому останніми днями він демонстративно не показував носа з криївки. Дізнавшись про те, що зі Стодолею нині пов’язаний Гак, Сірко відмовився зустрічатися з Сумом і Дзідзьом. У нас закінчувалися запаси харчів, хтось мусив іти по них на села, але Сірко готовий був сидіти на сухарях і воді зі Студенки, аби лиш не вибиратися зі сховку. Він цілими днями лежав на прічах, перечитував «Мазепу» нашого краянина Богдана Лепкого і тим був наїджений і щасливий. Нещасною йому бачилася тільки Мазепина Мотря, бо Сірко час від часу співчував їй уголос:

— Бідна, бідна дівчина.

Я не мав іншої ради, як іти на села самому. Хоча харчовий контингент збирали по людях Гак, Сум і Дзідзьо, у мене теж не було охоти з ними стрічатися. Тим більше з Гаком, котрий уже роз’їжджав на ровері по Багатківцях серед білого дня. Бачили наші люди, як його, п’яного, затримав біля сільради сам оперуповноважений Орєхов, та після короткої балачки відпустив під три вітри. Зрештою, що нам Орєхов, якщо Міська привів до Стодолі Гак? Дивно було, що його досі не забрала Безпека, і я бачив тут лиш одну причину: поспішна ліквідація Гака не влягалася в якийсь особливий план провідника Буревія, який він замислив щодо Стодолі. Хоча, з іншого боку, безглуздя було і в тому, що перевертні досі збирали по селах збіжжя, м’ясо, картоплю, мед, молоко, а то й гроші. Збірку провадили таки для Організації, але серйозного нагляду за тим не було. На кого я ще покладав там надію, то це, звичайно, на Дзідзя…

Вийшовши з колючих нетрів чортополоху, я роздивився на небо, прислухався, сапнув носом вечірньої прохолоди і під монотонний спів цвіркунів рушив полем на Раковець. Еге, якраз. Націлився на Раковець, та ноги самі чомусь повернули у протилежний бік — на Ішків, а там попід лісом принесли мене на хутір Дворище. Якщо Стодоля запевнив Міська, що тут ні з кого волосина не впаде, допоки він живий, то чому б не скористатися такою благодаттю. Ніде ні засідки, ніякого дідька рогатого аж до Юзефівки, де більшовицькі старшини знов інструктують бідного Міська, втовкмачуючи в його кудлату голову агентурні штуки. Хитрощі, на яких наш Місько розуміється, як вовк на звіздах. Я знов подивився голодним вовчим поглядом на зоряне небо й подумав, що теж мало що в тому тямлю. З усіх сузір’їв добре розпізнавав лише Великого Воза, який і зараз стояв над Стрипою із заломленим дишлем.

Зупинився біля кущів жовтої акації і придивився до вікна, з якого пробивалася смужечка світла. Такої пізньої пори вдома був, звичайно, і коваль Васюта, але йти на Дворище вдень не випадало. Хоч мені дуже хотілося б застати його доньку вдома саму. Я чесно зізнався собі, що хочу бачити насамперед Зоньку, яка так ласкаво обігріла мене після виходу з трощі, а на прощання, солодка, дала слоїк меду. Досі чув на губах її поцілунок «за всіх хлопців». За всіх — то за всіх, але поцілувала Зонька мене.

Постоявши кілька хвилин та прислухаючись до зоряного безгоміння, я тихо підійшов до завішеного зсередини вікна. З одного боку щільного запинала таки лишився вузесенький просвіток, через який можна було зазирнути до хати.

Затамувавши подих, я прихилився одним оком до тієї шпарини і враз відсахнувся назад. Те, що я побачив, ошелешило мене дужче, ніж би я вгледів там Міська, який пішов на зустріч з більшовиками. Ні, за столом при вкрученій до найменшого вогнику лампі любенько собі бесідували Зонька із Брозом. Чомусь це штовхнуло мене в самісіньке серце. Я позадкував аж до кущів акації і заховався за ними. Лише тут подумав, що десь поруч на чатах може бути Змій зі своєю удавкою. Мені стало так мулько, наче в спину вперся дишель Великого Воза. Стрілила думка, що я можу опинитися в зашморгу на високому плечі Змія.

Не знаю, чому це так мене схвилювало, адже з Брозом ми добре собі ладнали, а останнім часом взагалі займалися однією справою. Але я ніяк не сподівався побачити його в Зоньки саме цього вечора. Чого він до неї прийшов? Почитати Сосюру — «тіні… губи… мрійна шаль… в небі місяць і печаль» — чи розпитати, коли саме і в якому стані я вийшов із трощі? Під ту хвилину мене зовсім не доймали ревнощі, я більше переймався думкою, що Броз навідався до Зоньки устійнити деякі подробиці мого виходу з облави.

У такому разі проситися до хати коваля Васюти було не з руки, і я, дякуючи Богові, що не зіткнувся зі Змієм, тихенько собі почвалав до Ішкова. Сім звізд Великого Воза світили дорогу самотньому голодному вовкові, що відважився піти на село у пошуках якого-небудь поживку.

Десь далеко позаду в очеретах дружно заграла жаб’яча оркестра.

Вона сповіщала, що стоптана троща не вимерла, життя брало своє. Якби я зараз сидів біля Зоньки на місці Броза, то декламував би не Сосюру, а молодомузівця Василя Пачовського: «Оркестра грала нам сумне: забудь мене, забудь мене».

Забудьте всі, бо я йду своєю, призначеною мені дорогою, і я щасливий. Прожив ще один відведений мені день, узявши щастя скільки подужав. А його, друже Сірку, зовсім не мізер, не пучка. Аво, числи! Оркестра, сім звізд Великого Воза, які мені світять дорогу, та обличчя медової Зоньки по той бік вікна. Хіба це мало?

В Ішкові я зайшов до однієї гостинної хати, де нас завжди приймали з дорогою душею. Матвій Очкусь та його жінка Юстина, котрі втратили двох синів-близнюків ще на Гурбах[37], завжди віддавали повстанцям останнє, тому ми заходили до них якомога рідше. Але цього разу для повного щастя я змушений був провідати Очкусів, хоча й довелося їх розбудити. Наче дресирований дятел, я постукав «по- нашому» в шибку, і вуйко Матвій, не питаючи «хто там», пустив мене в хату.

Уже при каганчикові він упізнав приходька, поторкав мене за плече, щоб переконатися, чи я живий, чи намальований, і посадив до столу, на якому невдовзі з’явилася найсмачніша у світі їжа — це для тих, хто вміє міряти щастя, — житній хліб, сало, цибуля, квашена капуста, присмачена такою запашною оливою, що в мене запаморочилася голова.

Я їв, їв, їв, а вуйко Матвій дивився на мене, дивився, поки на око йому не набігла велика кругла сльоза. Я перестав жувати.

— Чого ви?