Розділ без назви (18)

— З такого, — сказав Стодоля. — Відколи я тут.

Прощаючись, він затримав Міськову руку в своїй і спитав:

— Ти не бачив мою Михасю?

Михася була його нареченою. Вона теж нале­жала до Організації, але від активної праці відійшла, як і більшість жінок. Хоча досі переховувалася по чужих хатах.

— Не бачив, — сказав Місько.

— Якщо раптом де стрінеш, не кажи, що я живий.

— Добре.

— Нікому не кажи. Затямив?

— Та певно ж.

— Настане час, я сам скажу. А тепер іди й нічого не бійся, — повторив Стодоля. — Поки я живий, ніхто з наших не впаде над Стрипою. Нині я тут кермую, а не вони. Зрозумів?

Справді, і в Багатківцях, і в Ішкові, і в усіх довколишніх селах після облави було спокійно. Лише боївка кущового Кума недавно поколошматила дівчат та молодиць, котрі заплямували себе легкою поведінкою під час постою більшовиків. А самі босяки більше тут не з’являлися. Місько навіть Стрипу переплив човном. Та що ближче підходив до нашої криївки, то все важчав камінь на його душі. «Ти, горбалю, очеретяний вилупок, агент МГБ», — казав собі Місько, хоч він і гадки не припускав стати агентом. Заяву підписав, бо інакше Стодоля застрілив би його на місці, і тепер та заява лежала в його планшеті — «відрі­каюся від ОУН і УПА» — і не відомо ще, де й скільки вона лежатиме. Може, й Міська уже не буде на світі, а відречення з його підписом залишиться на майбутнє, аби всі знали, що він зрікся Організації в її найтяжчу годину, зрікся присяги, зрікся України.

Так він і нам казав у криївці після зізнання — не можу, не можу собі простити. Ми з Сірком його заспокоювали, запевняли, що він усе зробив правильно, адже тепер ми знаємо достеменно, хто всипав трощу, хто всипав провідника Шаха на Драгоманівці, хто здав командира Бондаренка біля села Вівся, а з ними ще стільки найкращих людей.

Місько не заспокоювався, обзивав себе горбалем, провокатором, хомутом, дзядом і ще гіршими словами, бо чого ж це саме його покликав до себе Стодоля? Потім він притих, упав на прічі лицем до стіни і довго не обзивався. У Міськовій кудлатій голові визрівав якийсь рішенець, і я вже здогадувався який. Він заприсягнувся собі убити Стодолю.

Місько так і сказав, коли схопився на ноги й подивився на нас із Сірком гарячими очима:

— Другу зустріч Стодоля призначив мені біля кінського кладовища. Там я його й пристрелю, як пса.

Та ми були іншої думки. Ми переконали Міська, що спершу треба зустрітися з провідником Буревієм. Що скаже він? Може, це й добре, що так вийшло, адже тепер, після щирого зізнання, Місько став не їхнім агентом, а нашим. Він тепер може багато чого вивідати, потім ми зліквідуємо Стодолю. Придумаємо, як його знищити, бо якщо Місько застрілить юду біля стервища, то й сам упаде від рук охоронців. Ми вважали несправедливим обміняти життя друга Міська на життя зрадника.

Ніхто ж не знав, як воно повернеться далі.