Розділ «Завіса над таємницею підіймається»

— Підлі ворожбити! — кричав Рован Бездушний, дістаючи з-за паска кинджала й розтинаючи ним повітря.

Сер Ламорак і красуня Мелісанда, похитуючи головами, перезирнулися.

— Що ж ми тепер із цими двома робитимемо, серденько? — спитав сер Ламорак.

— Повкидайте їх до рову з водою! — запропонував Альберт. — А Сізіф їх потім виловить. Чи не так, Сізі?

Кіт у передчутті насолоди ласо облизався.

— Про це не може бути й мови! — кинула Іґраїна й узяла кота на руки. — Ними Сізі лише зіпсує собі шлунок. А мені вони запевне покусають пальці, коли я годуватиму водяних змій. Ні, придумайте з ними щось краще.

Ґільґалад з Бездушним раптом принишкли, мов мишенята, занепокоєно прислухаючись до розмови своїх переможців. Тільки Смутний лицар ще нічого не сказав. Він стояв, тримаючись рукою за покалічене плече, й німо поглядав на своїх ворогів, що погойдувалися в нього над головою.

— Як на мене, долю цих двох маєте вирішувати ви, — сказала Іґраїна й узяла лицаря за руку. — Найбільше вони накапостили вам.

Смутний лицар усе ще мовчав.

— Помсти я не бажаю, — нарешті озвався він. — Я хочу лише почути відповідь: де ті три панни, Бездушний? Ви їх звели зі світу чи тримаєте десь під замком у темниці?

Усі позводили погляди на Рована Бездушного.

Але той лише глузливо посміхнувся.

— Про це ви, лицарю, який тільки те й робить, що зітхає, ніколи не дізнаєтеся, — зле промовив він. — Шукайте їх скільки завгодно, однаково не знайдете.

Цієї хвилини Альберт ступив до Бездушного ближче, звів на нього погляд і широко всміхнувся — так, як умів усміхатися лише він.

— Це не дуже доброзичливо з вашого боку, — сказав хлопець. — Щоправда, доброзичливістю ви ніколи не могли похвалитися. Наскільки я пригадую, ви завше були надзвичайно паскудним типом. Достоту, як і ваш володар, оцей ненатлий мерзотник Ґільґалад. Але часу в нас доста. Сізіфа ми лишимо посидіти тут, біля вас, а самі в Бобернелі поки що повечеряємо. А якщо вам усе ж таки спаде на думку відповідь на запитання цього шляхетного лицаря, то просто пошліть по нас кота. Ну, а якщо, поки нас тут не буде, до вас навідаються гості — скажімо, всі оті селяни, в яких ви пограбували свиней та курей, чи оті чоловіки, що їх ви пригнали сюди воювати за вас, тоді що ж… — Альберт стенув плечима. — Що ж, тоді це для вас може обернутись халепою. Адже не всі люди такі мирні, як ми й оцей шляхетний лицар. Та, може, ви все ж таки будете ще живі, коли ми повернемось…

Альберт відвернувся й потяг Іґраїну за собою.

— Бажаю приємно збавити тут час — на самоті, серед ночі… О, Ґільґаладе, схоже, кілька з ваших людей уже повертаються сюди. Одначе вони, безперечно, так вас люблять за вашу доброзичливість, що…

— Стійте! — гукнув Ґільґалад. Голос у нього був украй пронизливий. Він копнув ногою свого управителя так, що в того аж загуркотів обладунок, і закричав: — Відповідайте! Негайно! Дайте нарешті відповідь на запитання цього зануди, який тільки те й робить, що зітхає!

— Ні, чорт забирай! І не подумаю! — буркнув Рован Бездушний і шпичастим ліктем штурхонув свого володаря в бік. — Надто вже до вподоби мені слухати його вічні зітхання. А чого це нічого не робите ви? Хіба не з вашої ласки ми тут теліпаємось, і цілий світ регоче з нас, як із дурнів? Ви ж бо, здається мені, такий великий чародій!

Ґільґалад не відповідав.