Розділ «Завіса над таємницею підіймається»

— Сказати правду, — знову звернувся до Ґільґалада сер Ламорак, — ми досить-таки невдоволені. І зараз ви відчуєте це на власній шкурі. Книжки! Сторінка двісті тридцять друга. Da capo, fortissimo![1]

Дві книжки завели мелодію, що нагадувала дзижчання двох злих шершнів. Таких голосів Іґраїна в них іще ніколи не чула.

На помості навколо Ґільґалада замиготіли невеличкі пломінці, оточивши Ненатлого таким собі вогненним вінком, а тоді побігли, немовби підпалений ґніт, з помосту вниз до Рована Бездушного. Шепітний ліс подав голос, і то такий гучний, що ніч сповнилася моторошним шумом, а із захисного рову повилазили водяні змії і з сичанням, звиваючись, поповзли через майданчик, де щойно тривав двобій, до шатер.

І тоді Ґільґаладових вояків пойняв жах. Вони поточилися назад, але там були змії. Вояки наскакували один на одного, наступали один одному на ноги, штовхалися й борюкались, аби лишень утекти. Але куди?

Люди кидались у всі боки, тільки не в той, де навколо шатер звивалися, ворушачи язиками, змії. Шум лісу потонув у криках, сповнених жаху. Невдовзі Ґільґалад лишився на помості сам. А на спорожнілому, наче виметеному, майданчикові зосталися тільки Іґраїна та Смутний лицар. За кілька кроків від них з оголеним мечем стояв розлючений Рован Бездушний.

А книжки й далі глухо, погрозливо вели свою мелодію, і тепер вона нагадувала вже двоголосе гудіння джмелів.

Красуня Мелісанда відгорнула з чола пасмо чорного, як воронове крило, волосся і стулила пучками долоні. А тоді тихенько проказала:

Злосте задушлива, чорна, гнітюча,

легкою стань, мов пушинка летюча!

Землю покинь цю одразу,

не розкидай тут заразу,

підлість, жадобу, скорботу,

зраду, всіляку бридоту!

Годі!

Обридли мені ці мерзоти!

Легенько, ніби дві надувні кульки, Ґільґалад зі своїм управителем знялися в повітря. Обидва дриґали ногами, розмахували руками, сварилися й голосили, але повернутися на землю їм не щастило. Вони зависли в повітрі так, немовби їх утримувала там чиясь невидима рука.

— Чудово, мамо! — вигукнула Іґраїна, потім підбігла до Ґільґалада й штурхонула його так, що він закрутився навколо самого себе, мов дзиґа.

— Ну, ну, золотко, — сказав сер Ламорак і міцно-міцно пригорнув доньку. — Все ж таки не варто користатися з тяжкого становища наших бранців. Це не по-лицарському, чи не так?

— Звичайно, — відповіла Іґраїна, притискаючись щокою до рожевих батькових шат, що трішечки пахли свинячою щетиною і стайнею.

— Коли ми ходили свиньми, — сказала Мелісанда, кладучи руку Альбертові на плече, — то найгірше для мене було те, що я не могла обійняти своїх дітей.