Розділ «Завіса над таємницею підіймається»

— Тепер він узагалі не чародій, — відповів замість нього сер Ламорак. — Я про це вже подбав. І хтозна ще, чи був він коли-небудь таким великим узагалі.

Рован Бездушний кинув на свого безпорадного володаря зневажливий погляд.

— Хай там що, — пробурмотів він, — навіть якщо ваші люди посічуть нас на капусту, я однаково нічого не скажу.

— Тоді скажу я! — закричав Ґільґалад. Він так несамовито розмахував у повітрі руками й дриґав ногами, що в нього аж позлітали черевики. — Вони в шатрі. У його шатрі.

Іґраїна недовірливо втупилася в нього.

— Брехло! — нарешті кинула вона. — Я в його шатрі була. Ніяких трьох панн там немає. Я б їх помітила.

Бездушний зиркнув згори на дівчинку так, наче не розчув того, що вона сказала.

— Що ти верзеш, замазуро?! — процідив він крізь зуби. — У моєму шатрі ти ніколи не була!

— А ось і була, — відказав Альберт замість Іґраїни. — Це вона зняла чари з вашого списа. Бо чого ж він, на вашу думку, цього разу не поміг вам перемогти?

Уперше бліді щоки в Рована Бездушного трохи почервоніли.

— Ну, стривай же, замазуро! — просичав він. — Попадешся ж ти коли-небудть мені до рук…

— Не попадусь! — перервала його Іґраїна.

Сер Ламорак піймав у себе в чубі мишу, що перескочила з Альбертової голови на його, й легенько полоскотав їй вушка.

— Так-так, — промовив він і глибоко зітхнув. — То ви, Ґільґаладе, ще й намагаєтеся нам брехати. Гадаю, пора нам іти вечеряти, як і запропонував Альберт.

З мишею на плечі він ступив на край Ґільґаладового помосту.

— Ходімо, золотко, — сказав він і подав Іґраїні руку. — Після всіх оцих героїчних вчинків ти, либонь, страшенно зголодніла.

— Я не брешу! — закричав Ґільґалад. — Ті три панни — в його шатрі. Я обернув їх на птахів. Це він так схотів!

Іґраїна стала, мов громом прибита.

— На птахів? — перепитала вона.

— Атож, на птахів! — Ґільґалад так розмахався руками, що раптом завис у повітрі догори ногами.