Розділ «Лицарський двобій»

А до неї вже підступав з оголеним мечем Рован Бездушний.

— Ну, мала замазуро! — вигукнув він. — То як тобі лицарське життя? Це трохи не те, що бавитись у начищеному обладунку серед зубців на мурі, еге?

Одним ударом він вибив з Іґраїниної руки короткого меча, стяг дівчинку з коня й перекинув, як мішка з квасолею, собі через плече. Вона намагалася його вкусити — за пальці, за ніс, за вуха, за що-небудь, але скрізь була лише кольчуга та панцир. Регочучи, Шпичастий доніс її так до помосту й кинув до ніг володаря. А коли Іґраїна розлючено звелася на ноги, двоє Ґільґаладових слуг змусили її стати навколішки.

— Чудово! — сказав Ґільґалад і, втішено всміхаючись, поглянув згори на дівчинку. — Тепер твій дурненький братик принесе нам книжки сам. Коли ми покажемо йому полонену сестричку, він не піде, а щодуху побіжить опускати нам звідного містка. А коли приїдуть додому ваші нерозважливі тато й мама… — Він задоволено посмикав себе за вуса. — …то не застануть тут уже й замку. А їхні діточки… Ну, я ще поміркую, на кого чи на що вас обернути.

— А ось і другий бранець, володарю!

Іґраїна обернулася.

Перед Ґільґаладовим помостом троє вояків примусили стати навколішки Смутного лицаря. Шолома з його голови вони зірвали.

— Немає в тебе за душею ні совісті, ні честі, Ґільґаладе, — стомлено промовив лицар. — Ти зламав своє слово. Більшої ганьби вже не буває.

— Буває, — зневажливо кинув Ґільґалад. — За зброєносця ти привів із собою оцю ворожбитку. Лицар без честі — оце і є ганьба.

— Я не ворожбитка, ти, мерзенний, паскудний, смердючий брехуне! — закричала Іґраїна й спробувала вкуситти Ґільґалада за коліно. Але той устиг відступити назад.

— Гадаю, тебе треба буде обернути на комара, — сказав він. — Або на кусюче цуценя. А з твого брата-ворожбита вийде гарненький віслючок. — Ґільґалад підніс руку й зробив знак своїм воякам. — Відвезіть цих двох до замку й киньте в яму. — І, глянувши на Іґраїну, гаркнув: — А книжки твій брат нехай привезе до мене просто в Дюстерфельз. Бо остогидло вже мені сидіти в смердючому шатрі під мурами оцього гнилого замку.

Та коли вояки звели Іґраїну й Смутного лицаря на ноги, небо зненацька розпанахала яскрава блискавка.

Вона вдарила з боку Бобернеля — спалахнула над зубцями на мурі, здригнулася над майданчиком, де щойно тривав двобій, і пронизала Ґільґаладове крісло. Над помостом приснули різнобарвні іскри, і там, де доти стояло крісло, на повен зріст раптом постав Альберт. З його чарівницького плаща стікав блакитний вогонь, дзвіночки на полах подзенькували, а в чорному чубі сиділи три миші.