Розділ «Лицарський двобій»

Цієї миті повернулися зброєносці Бездушного з двома новими списами. Шпичастий уважно оглянув їх і люто пожбурив на землю.

Іґраїна захихотіла.

— Мені здається, зараз він збагне, що зачаклованого списа в нього вже немає. А ви як гадаєте?

Смутний лицар нічого не відповів. Він заклопотано дивився вниз на ноги своєї кобили. Нарешті змусив її ступити кілька кроків уперед, потім назад. А тоді поплескав її по впрілому боку й знову випростався у сідлі.

— Іґраїно, — мовив він притлумленим голосом, — мені доведеться просити в Бездушного спішитись і далі битися на мечах. Моя кобила припадає на ногу. Треба її пожаліти. Якщо Бездушний не задовольнить мого прохання, то вже, мабуть, у наступному заїзді виб’є мене з сідла, бо я не можу нападати досить швидко. Та не переймайтеся. Це буде, бачить Бог, не вперше, що я опиняюся в поросі. Далі я битимусь пішо, і якщо Бездушний поведеться чесно, то теж спішиться й битиметься мечем. А якщо ні, спробую стягти його за списа з коня.

Іґраїна нажахано звела на нього погляд, але заперечувати було пізно. Рован Бездушний уже знову чекав на майданчику. Його кінь нетерпляче басував у поросі. Коли Смутний лицар рушив на майданчик, усі побачили, що кінь під ним накульгує. Ліву передню ногу сива кобила ставила дуже обережно. Смутний лицар зробив супротивникові знак рукою, закликаючи того зустрітися перед Ґільґаладовим помостом. Сповнена страху, Іґраїна стежила за розмовою двох лицарів. Коли Смутний повернувся на своє місце, то лише кинув на дівчинку короткий погляд і похитав головою. Серце в неї завмерло.

Утретє пролунали ріжки до бою, втретє лицарі опустили списи.

Сер Ламорак двічі брав із собою доньку на турніри, хоч у нього самого всі ті бої викликали відразу. На кількох турнірах дівчинка побувала з Бертрамом. І перед кожним заїздом учасників двобою у неї починало частіше калатати серце, від хвилювання вона не могла й хвилинки спокійно всидіти. Вона ставала ногами на лаву, а коли котрийсь із лицарів падав у порох, від захвату аж верещала.

Але в цьому двобою все було по-іншому.

Спостерігати його Іґраїні не хотілося. Їй хотілося тільки міцно-міцно заплющити очі, хотілося, щоб усе це швидше минуло. Цього разу серце в неї не калатало від хвилювання. Ні, цього разу її поймав страх, жахливий страх.

Від форкання коней, коли вершники гнали їх одного на одного, їй шпигало у вухах, а коли списи з брязкотом ударялися в обладунки, дівчинка так зціплювала кулаки, що нігті впиналися в долоні.

Смутний лицар ще раз міцніше затис під пахвою списа й підніс щита, готуючись відбити напад. Цієї миті в Сивої підвернулася покалічена передня нога, кобила злякалась і скинула вершника із сідла. Рован Бездушний ще встиг рвучко скинути списа вгору і, щоб його кінь не налетів на схарапуджену кобилу, смикнув його вбік. Але Смутний лицар, брязкаючи обладунком, упав на розбиту й покопану копитами землю. Сива підійшла й увіткнулася в нього мордою. Смутний, похитуючись, звівся на ноги. Іґраїна стурбовано завважила, як він схопився за плече. Потім подав кобилі знак, і та, припадаючи на ногу, знехотя почвалала до Іґраїни.

А Рован Бездушний з уже непотрібним списом у руці й далі сидів на коні. Нічим не виказуючи своїх почуттів, він мовчки дивився згори на свого невдатного супротивника.

З натовпу довкола майданчика не пролунав жоден голос. Ґільґалад підвівся. «Невже всьому кінець?» — подумала Іґраїна й перевела погляд на замок. Сера Ламорака й Мелісанди на мурі все ще не було видно. Тільки вежа сяяла так, немовби зеленкувате світіння тепер сочилося зсередини просто крізь камінь.

І раптом Бездушний випростався в сідлі, стиснув острогами коня й погнав його на Смутного лицаря. Тим часом той уже знов упевнено стояв на ногах. Він витяг з піхов меча — меча Іґраїниного прадіда. Хвилю Іґраїні здавалося, що Бездушний таки нападе на нього й зіб’є його конем у порох. Вона оголила свого меча й уже хотіла була пустити Ланцелота на майданчик, проте Шпичастий зненацька спинив коня. Натовпом вояків пробіг шепіт.

Рован Бездушний кинув списа на землю, зліз, побрязкуючи обладунком, із сідла й дістав меча. Лезо зблиснуло у світлі смолоскипів. Обидва лицарі, не згинаючи ніг у колінах, рушили назустріч один одному. Небо над ними було темне, лише над Бобернелем висів вузенький місячний серп.

Зі страшною силою мечі кресонули один об одного, потім ще і ще раз. За кожним ударом Іґраїна вся здригалася. Вона міцно заплющувала повіки, розплющувала їх знову, тримаючи в невеличкій руці меча й потерпаючи, що серце в неї від страху ось-ось вискочить з грудей.

А лицарі нападали один на одного щораз запекліше. Однак мечі були важкі, дуже важкі, і невдовзі удари почали ставати вже не такими влучними, а то й зовсім не потрапляли в ціль. Чимдалі частіше котрийсь із лицарів припадав на закуте в панцир коліно, і звестися обом щоразу ставало все тяжче. Їхнє натужне хекання й кректання громом гриміло в Іґраїниних вухах. Серед ночі не було чути жодних інших звуків, крім цих. І раптом Бездушний завдав супротивникові страшного удару. Смутний лицар відбив його, сам заніс меча й погнав Шпичастого перед собою, завдаючи йому все нових і нових ударів, аж поки той утратив рівновагу, похитнувся й упав навзнак. Важко дихаючи, він лежав догоричерева посеред майданчика у світлі смолоскипів. Меч вилетів йому з руки й упав віддалік — так, що дотягтися до нього рукою було годі.

Смутний лицар наставив вістря меча в груди супротивника.

— Перемога! — закричала Іґраїна й то так гучно, що всі на мить повернули голови в її бік.