Розділ «Лицарський двобій»

Цією миттю й скористався Ґільґалад. Він підхопився на ноги, ступив на край помосту й розчепірив пальці. Це навряд чи хто й помітив, однак Іґраїна зналася на чаруванні й загледіла, як меч Рована Бездушного ковзнув утоптаним майданчиком до свого господаря. Забувши про те, що вона пообіцяла Смутному лицареві, забувши про те, що пообіцяла батькові-матері й Альберту, Іґраїна скочила на Ланцелота, примчала на майданчик і спинила жеребця якраз над зачаклованим великим мечем. Ланцелот, форкнувши, поставив на нього переднє копито.

— Забери свого зброєносця! — гаркнув Ґільґалад. — Ти порушуєш закони, Смутний лицарю!

— Це ти їх порушуєш! — крикнула у відповідь Іґраїна. — Чи, може, мечі вже повзають самі, без чаклунської сили?

Ґільґалад мовчав.

Його вояки загомоніли, перериваючи один одного.

Смутний лицар відвів меча від грудей Шпичастого, випростався й промовив:

— Ви зазнали поразки, Роване Бездушний! Уставайте й забирайтеся зі своїм ненатлим володарем геть. Але спершу скажіть мені, де ви сховали тих трьох шляхетних панн, яких мені було довірено охороняти.

Бездушний через силу випростався. Його обладунок, утиканий залізними шпичаками, був важкий, як свинець. Потім він підняв забороло. Від люті обличчя в нього стало біліше, ніж сніг.

— Ви не перемогли мене, — сказав він. — Мене не переможе ніхто! Тепер я знаю, навіщо ви привели з собою оцю малу зміюку! Вона — ворожбитка, як і вся її сім’я. Вона мене заворожила. Тільки через це вам пощастило приставити мені до грудей меча!

— Неправда! — обурено вигукнула Іґраїна. — Ти, клятий брехуне! Сподівався, що тебе врятує чаклування?! Ти і твій мерзенний, паскудний…

Вона не доказала.

— Хапайте її! — крикнув Ґільґалад. — Хапайте обох і в’яжіть!

Іґраїна злякано озирнулася.

Дехто з вояків не поспішав виконувати цей наказ, та чимало було й таких, які послухалися володаря. З усіх боків кинулися вони на майданчик — з оголеними мечами, з довшими й коротшими списами. Ланцелот забасував, крутячи навсібіч головою. Іґраїна в розпачі звела очі на замок. Та скрізь панувала темрява, не видно було навіть Альберта на мурі.

— Утікай, Іґраїно! — гукнув Смутний лицар, відбиваючись мечем від вояків, що першими підскочили до нього.

Рован Бездушний вихопив з руки одного з них меча й заходився розштовхувати решту, пробиваючись крізь товкотнечу до свого супротивника.

— Він мій! — гаркнув Шпичастий. — Пропустіть мене, він мій!

— Лицар може й зачекати. Приведіть до мене дівчину! — гукнув до нього Ґільґалад. — Вона потрібна мені жива. Затямили?

Бездушний люто озирнувся до нього. Але Ґільґалад витріщався на свого управителя доти, доки той зрештою опустив голову.

Іґраїна відвертала своїм мечем кожну руку, що пробувала дотягтися до неї, відбивала набік списи, наступала ногами на шоломи й нагрудні панцирі. Ланцелот кружляв довкола, пронизливо іржав, хвицав копитами й кусався. Іґраїна відчайдушно намагалася підігнати його ближче до Смутного лицаря, але їй ніяк не вдавалося. Жеребець був надто збуджений, а товкотнеча навколо неї ставала чимдалі густіша. Смутний лицар майже зник серед вояків, що наскакували на нього, і зрештою Іґраїна побачила, як його збили з ніг і зв’язали.