Розділ «У шатрі Шпичастого лицаря»

— Утямив, пане, — тихо відповів хлопець і взявся за роботу.

Іґраїна знову рушила боком до виходу з шатра.

— А чого це не несуть їсти? — гупнув кулаком по столу Бездушний.

Іґраїна здригнулася, не наважуючись поворухнутися. До шатра вбігло ще троє зброєносців з мисками й тарілками і загородили дівчинці вихід. Вона ледве не лайнулася вголос. Кінь надворі заспокоївся. Може, Бертрам уже повернувся до замку? Чи розкриє він сам пащу кам’яного лева? Іґраїна пояснила йому, що треба сказати й зробити, але ж стайничий ще зроду не чарував. Думки в Іґраїни плутались, як змотана з клубка пряжа. Слуги принесли Шпичастому пити, вояки поскаржилися, що запаси стріл кінчаються, а один із лицарів повідомив, що через оте кляте Альбертове чарування вони втратили великого тарана. Іґраїна стояла збоку, очікуючи слушної нагоди вислизнути надвір. І раптом вона побачила накривку від шабатурки з порошком! Та лежала якраз під жердочкою, де сиділи соколи. Накривку було добре видно. Що діяти — тихенько підкрастися й забрати її? Як-не-як, вона, Іґраїна, — невидимка. Та саме тієї миті Рован Бездушний знову покликав зброєносця.

— А соколів не забув нагодувати? — накинувся він на хлопця.

— Вони не схотіли їсти мишей, — відповів той, не підводячи погляду на володаря.

— Як це не схотіли?! — Шпичастий лицар розлючено підхопився й ступив до птахів.

Дорогою він зачепив ногою золоту накривку, й та відлетіла вбік. З переляку Іґраїна мало не прокусила собі до крові губи.

— Але ж ти не додумався знову давати їм фрукти й листя? — гримнув Рован Бездушний.

Зброєносець увібгав голову в плечі й нічого не відповів.

— Ці соколи — м’ясоїди, — сказав його господар уже спокійніше, але з погрозою в голосі. — М’ясоїди, мисливці, хижаки. Якщо ти ще хоч раз замість мишей даси їм щось інше… — Він наступив ногою просто на накривку. — …я скажу Ґільґаладові, щоб він обернув тебе на мишу. Може, ти припадеш соколам до смаку. Втямив?

— Утямив, — прошепотів зброєносець.

— Тоді принеси мені… Чорт, а це що таке? — Бездушний відставив ногу й узяв із землі блискучу накривку. — Ти що — годуєш тепер птахів уже із золотих шабатурок?

— Я… я не знаю, пане, що це таке, — пробелькотів затинаючись хлопець. — Справді не знаю, пане. Я…

Рован Бездушний заходився підозріливо розглядати накривку. Понюхав її. Нарешті буркнув:

— Чудасія!

Іґраїна вирішила, що настав саме час ушиватися. Нечутно, мов кішка, вона ступила крок до виходу, коли це знадвору раптом долинули якісь дивні звуки. Здавалося, хтось сурмить в охриплу сурму.

— Поглянь, що там скоїлося! — гримнув на зброєносця Рован Бездушний.

Хлопець блискавкою метнувся повз Іґраїну надвір.

— Пане, там… там… на замковому мурі якийсь чужий лицар! — пробелькотів він, коли вбіг спотикаючися до шатра.