Розділ «У шатрі Шпичастого лицаря»

— Це той, що посередині, — стиха мовив Бертрам. — Бачиш, наконечник світиться зеленим? Точнісінько, як казав Альберт.

— Маєш рацію, — схвильовано прошепотіла Іґраїна.

Вона обережно взяла з козлів списа, пронесла його повз сокола, що скрикував і бив крильми, й поклала на стіл. На вістрі, якщо придивитися, й справді було досить добре видно зеленкувате світіння.

— От дурисвіт! — процідила крізь зуби Іґраїна. — Він справді б’ється зачаклованим списом!

Хвилю вона прислухалася до того, що діялося надворі. Крізь стінки в шатро долинав табірний гомін, але нічого незвичайного в ньому не чути було. Перед шатром не форкав чийсь кінь, до входу не наближалися кроки. Заспокоївшись, Іґраїна скинула з голови драконячу шкіру й відкрила шабатурку з Альбертовим порошком.

— Що ти робиш?! — стурбовано прошепотів Бертрам. — Я тебе бачу!

Іґраїна ступила до столу й провела пальцем по спису. Він був дуже гарний: дорого оздоблений, ратище з міцного, як залізо, дерева.

— Я не можу знімати чари з цього списа, коли не бачу власних пальців! — прошипіла дівчинка, обережно посипаючи вістря порошком із шабатурки.

Порошок осів на залізному наконечнику, мов іній на листку. Потім Іґраїна дістала Альбертові скіпки й потерла одну з ним між пальцями. Дерево, різко засичавши, спалахнуло. І поки пломінчик злизував зі списа порошок, Іґраїна мурмотіла:

Хай миттю погасне світіння закляте,

Бо годі в двобоях уже шахрувати

і лицарям чесним наругу нести…

Почухавши собі потилицю, додала:

— Е-е, хвилиночку…

Бертрам стривожено звів на неї очі.

— Зараз, зараз… — прошепотіла дівчинка. — І лицарям чесним наругу нести… Е-е… О, пригадала! — Вона здійняла руки догори:

…а славу фальшиву поганцю плести!

Звільнись від чаклунства й обману

І більш не служи бусурману!

Білий вогник згас — і разом з ним зникло й зеленкувате світіння.