Розділ «Яєчний жовток і розкришене яблуко»

І всі побачили, що Іґраїна зашарілася до самих кінчиків вух (адже вона, на жаль, уже також скинула шолома). Тож дівчинка хутко промовила:

— Бертрам розповів мені, що Альберт давав відсіч усім Ґільґаладовим чаклуванням.

Альберт задоволено всміхнуся й відказав:

— Так, у мене це виходило зовсім непогано.

— А харчі? — поцікавилась Іґраїна. — Що ви ці два дні їли — самі яблука з тіста на печиво й сині яйця у вигляді булочок?

Альберт ображено зиркнув на неї.

— Що ж, над цим мені ще треба буде попрацювати, — пробурмотів він. — Та поки що я маю потерти на тертушці й замочити волосся.

— Візьми згущений драконячий чад, синку! — гукнув услід йому сер Ламорак. — Він діє ще краще, ніж слина водяних змій. У нас лишилося його ще невеличкий слоїк.

— Візьму! — кинув Альберт і, метляючи полами плаща, зник у задній чарівницькій кімнаті, де варили та змішували всілякі зілля.

Книжки довгою вервечкою потяглися за ним. А сер Ламорак став передніми ногами на підвіконня й виглянув надвір.

— Небо ще чорне, — мовив він. — Отже, маємо ще трохи часу, поки Ґільґалад знову не взявся за свої дрібні підлоти. Як ти, голубонько? — Він обернувся до доньки. — Може, трохи поспиш? Ти стільки проскакала верхи, стільки всього зазнала, стільки перехвилювалася, що запевне дуже стомилася.

Іґраїна позіхнула, але у відповідь лише похитала головою.

— Спершу я хочу почути, що тут сталося, поки мене не було.

— Ох, та що тут розповідати. — Сер Ламорак і красуня Мелісанда поставали обабіч Іґраїни, ніжно тручись свинячими писками об її ноги.

— Цей Ґільґалад часу не марнував, — почав сер Ламорак. — Учора — не минуло й кількох годин після того, як ти поїхала, — сюди прибули спершу Бертрам, а згодом, геть задихавшись, і Альбертів маленький пернатий шпигун. Цей повідомив, що Ґільґаладові люди вже готові виступати. Як стемніло, вони й з’явилися. Стали табором та й заспокоїлись. Але сьогодні вдосвіта, коли над ровом ще висів туман, таки напали. А як у них нічого не вийшло, Ґільґалад знову почав надокучати нам погрозами. А тоді спробував отим своїм незграбним чаклуванням примусити замок упасти. Вежа таки трохи й захиталась, а у п’ятьох кам’яних химер повідламувалися носи. Але, крім цього, нічого такого не сталося.

— Той чоловік — несусвітенний дурень, — зітхнула красуня Мелісанда. — Чародійним книжкам він завдав би страшного лиха.

— А наш Альберт тримається хоробро, — провадив сер Ламорак. — Та настане час — чарівна сила повернеться до нас, і ми покладемо край оцьому неподобству зі щетиною.

— Вам би теж не завадило трохи відпочити, — звернулася Мелісанда до Смутного лицаря, який усе ще нерішуче стояв біля дверей. — Бобернель — замок не великий, але для несподіваних гостей ми всякчас маємо кілька прибраних кімнат.

— Дякую вам, — мовив Смутний лицар. — Та я, з вашого дозволу, ляжу спати за зубцями на мурі. Мої невеселі сни не навідують мене лише під зорями.

— Що ж, робіть, як знаєте, — відказала красуня Мелісанда, замислено дивлячись на лицаря. — Та проти невеселих снів помагає й Мелісандин чай. Я попрошу одну з книжок принести вам на мур філіжанку мого чаю, а також тарілочку Альбертового печива. Воно, звісно… — Вона легенько підштовхнула п’ятачком лицаря до дверей. — …трохи сухувате, навіть як на мій свинячий смак.