Розділ «Яєчний жовток і розкришене яблуко»

— О-о, справжнє велетове волосся! — зашепотілися чародійні книжки, і їх зібралося навколо Альбертових ніг стільки, що хлопець не знав, куди ступити. — Покажи ж його, покажи!

Альберт обережно видобув з Іґраїниного капшука жмут Ґарлефового волосся й нахилився з ним до книжок.

— Ось, дивіться. Але тепер, заради всього святого, не здіймайте вже стільки галасу.

— Так, так, це справді волосся велета, волосся рудого велета! — пронизливо загукали книжки. — Свіже-свіжесеньке! Якнайкраще! Товще, ніж кінчик пір’їни, руде, як лисяче хутро. О! З таким волоссям можна начарувати багато чого! Ходімо, ну ж бо! — Вони хапали, смикали, тягли за поли Альбертового чарівницького плаща. — Замочуй його! З кожною годиною воно втрачає свою силу!

— Стривайте, — сказала Іґраїна. — Спершу я ще хочу вам когось відрекомендувати!

Вона вискочила за двері й провела до кімнати Смутного лицаря. Доти той збентежено чекав на сходах.

— Це Смутний лицар з Гори сліз, — мовила Іґраїна. — Він товаришує з Ґарлефом, велетом, і люб’язно погодився провести мене додому. А це… — Вона показала на Альберта, а тоді на обох свиней. — Це — мій старший брат Альберт і мої тато й мама. Загалом вигляд у них інший, але вони дуже милі й такі, еге ж?

Лицар скинув шолома й низько вклонився Альбертові та обом свиням.

Книжки зацікавлено обступили гостя. Вони захоплено й досить зухвало розглядали його з голови до п’ят.

— Ви лишень погляньте — справдешній лицар! — пропищала одна.

— А обладунок у нього досить-таки потовчений, — прошепотіла ще одна. — Майже такий самий, як у старого Пелея, що завше падав з коня.

— Та й порох із шолома не завадило б змести, — зауважила третя.

Смутний лицар зніяковіло прокашлявся.

— Та вгамуйтеся нарешті! — гримнула Іґраїна так роздратовано, що книжки аж відсахнулися. — Ми на м’якеньких полицях не відсиджувались, як ви. Ми билися з Однооким герцогом! Ми врятували дракона і вступили в сутичку з Ґільґаладовими охоронцями!

— Який жах! — прошепотіла красуня Мелісанда. — Голубонько, про таке навіть страшно слухати! Я така вдячна цьому шляхетному лицареві за те, що він провів тебе додому.

— Авжеж, таки так! — Глибоко вражений сер Ламорак нашорошив свої свинячі вуха. — Це було дуже люб’язно з вашого боку, Смутний лицарю з… е-е… Гори сліз. Атож.

Смутний лицар знов уклонився.

— Для мене це була велика честь, — відказав він. — І задоволення. Ваша донька не знає страху, в неї лицарська вдача, хоч лицарські закони вона іноді тлумачить трохи не так, як я.

Сер Ламорак і красуня Мелісанда задоволено посхиляли свої свинячі п’ятачки.

— Любий мій… е-е… Смутний лицарю, нам надзвичайно приємно це чути, — розчулено сказав сер Ламорак.