Розділ «Паща кам'яного лева»

оживеш ти незабаром!

Кам’яний лев глухо заричав. Заричав так грізно, що всі коні поскидали своїх вершників і нажахано помчали навскач геть. А величезний лев повільно, дуже повільно стулив пащу, й Іґраїну та Смутного лицаря огорнула цілковита темрява. Вони чули, як Ґільґаладові люди дерлися на кам’яного лева й гатили мечами по його носі. Між кам’яними губами скреготали гостряки списів. Але паща не роззявлялася.

— Утікати від такого бою — це не по-лицарському, — прошепотів у темряві Смутний лицар.

— Але ж вони пошаткували б нас, — заперечила Іґраїна. — Шестеро проти двох — це, може, по-лицарському?

— Шестеро проти півтора, — відказав, не стримавши усмішки, лицар.

— Ну, гаразд, гаразд, — промурмотіла Іґраїна. — Зрештою, як же я стану найславетнішою лицаркою, якщо мене в десять років посічуть на шматочки отакі мерзотники? Та й вас було би шкода.

Смутний лицар лише зітхнув. Під кам’яним левом люто гаркали один на одного Ґільґаладові вояки.

— Ви, шляхетна Іґраїно, — неймовірно вперта дівчинка, — промовив лицар.

— І Альберт завше так каже, — відповіла Іґраїна. — Ходімо, я зведу вас сходами вниз. Відколи Альберт повипускав на волю світлячків, у тунелі теж, на жаль, темно. Він уважав, що вони тут нещасливі.

Вона взяла Смутного лицаря за руку й повела слизькими сходами вниз. Дорогою їм трапився самотній заблуканий світлячок, і в його сяйві вони дісталися до підземного тунелю.