Розділ «Паща кам'яного лева»

— Отже, ви таки не хочете йти зі мною. Що ж, гаразд. — Іґраїна злізла з лев’ячої гриви й, знову повиснувши на лапі, сплигнула в мокру від нічної роси траву. — Але я маю ще попрощатися з Ланцелотом. — Вона обхопила руками коня за шию. — Щасти тобі! — прошепотіла йому на вухо. — Але якщо не хочеш повертатися до Дюстерфельза, то сховайся в лісі. Я прийду по тебе, як тільки ми позбудемося Ґільґалада.

Ланцелот форкнув, стривожено штовхнув її мордою й тихенько заіржав. Дівчинка злякано затамувала дух.

— Один із чатових дивиться в наш бік! — прошепотів Смутний лицар і пригнувся за кущем.

Чатовий рвучко розвернув коня і втупився в узлісся. Але вночі під деревами було темно, аж чорно, і за кілька безкінечно довгих хвилин чоловік відвернувся.

— Нарешті! — видихнув Смутний лицар. — Він у наш бік уже не дивиться. Іди, поки в нього все ж таки не прокинулася підозра.

— Так, уже йду, — прошепотіла Іґраїна й востаннє погладила Ланцелотові м’яку морду. — Не бійся, присягаюся честю лицаря, я повернусь!

— Іґраїно! — озвався Смутний лицар, не повертаючи голови в бік дівчинки. — Якщо ви негайно не зникнете в отій лев’ячій пащі, я запхну вас туди сам.

— Мене вже немає! — тихенько гукнула вона. — Але мені справді шкода, що ви не йдете зі мною.

У відповідь Смутний лицар лише зітхнув.

Іґраїна вже вдруге спритно, мов білочка, видерлася на лев’ячу гриву. У своєму легенькому, як пір’їнка, обладунку вона робила це завиграшки. Ланцелот, не спускаючи з неї очей, стривожено прищулив вуха.

— Чшш! — шикнула йому дівчинка. — Усе гаразд. Це паща не справжня.

Та щойно одна її нога опинилася між кам’яними зубами, величезний кінь нажахано скинув догори голову й гучно, пронизливо заіржав.

Чатовий, що стояв до них найближче, ту ж мить повернув коня й різко крикнув щось до решти варти. Шестеро вояків з оголеними мечами дали коням остроги й навскач помчали до Шепітного лісу.

Смутний лицар також вихопив з піхов меча, сховався за дубом і гукнув:

— Щезайте, Іґраїно!

Якусь мить дівчинка ще вагалася. Вона чула збуджені голоси чатових і крізь крони дерев побачила, як у місячному світлі зблиснули їхні мечі. Шестеро! Шестеро проти двох! Від страху серце в неї защеміло, а ноги зробилися м’які, наче ватні. Проте вона не зрушила з місця. Вона не спустилася в тунель, де її чекала безпека, а перехилилася через кам’яні зуби й гукнула:

— Як ви там? Я не дам, щоб вони вас убили!

— Не вб’ють! — відказав Смутний лицар.

Ланцелот і далі збуджено іржав, б’ючи копитом.

— Сива, відведи його вбік! — крикнув лицар до своєї кобили. — Наглянь за ним!